Читати книгу - "Тарас Бульба"

Човен пристав, і вийшов з нього чаклун. Невеселий він: гірка йому тризна, що справили козаки над убитим своїм паном. Дорого заплатили ляхи: сорок ще й чотири пани з усією зброєю й жупанами, та тридцять і три хлопи порубано на шматки; а всіх інших разом з кіньми погнали в полон, продавати татарам.

Кам’яними сходами зійшов він між обгорілими пнями додолу, де глибоко в землі викопана була в нього землянка. Тихо зайшов він, не рипнувши дверима, поставив на стіл, застелений обрусом, горщик і кидав довгими руками своїми якесь чудне зілля; взяв кухоль, видовбаний з якогось дивного дерева, зачерпнув ним води й почав лити, пошептом проказуючи, якісь-то чарівні примови. І явилося рожеве світло в хаті; і страшно було б тоді глянуть йому в лице. Воно видавалося криваве, глибокі зморшки лиш чорніли на йому, очі горіли, як полум’я. Грішник нечестивий! вже й борода давно посивіла, і лице зморшками пооране, і висох увесь, а все ще не кидає богопротивного намислу. Серед хати завіялася біла хмара, і щось схоже на радість сяйнуло на лиці його. Та чого ж це враз він остовпів, розкривши рота, боячись поворухнутись, і від чого волосся наїжилось йому на голові? У хмарі перед ним світилося чиєсь-то дивне лице. Непрохане, некликане, прийшло воно до нього в гості; що далі, виразнішало і видивлялося недвижними очима. Обриси його, брови, очі, губи — все недовідоме йому. Ніколи зроду він його не бачив. І що, здавалось би, в йому страшного, а непереможний страх напав на нього. А дивна невідома голова крізь хмару все, не схитнувшись, видивлялася на нього. Хмара вже й розвіялася; а незнані обриси ще виразніше різьбились, і гострі очі не відривалися від нього. Чаклун від страху пополотнів. Диким, не своїм голосом скрикнув, перекинув горшка... Усе зникло.

XI

аспокойся, моя люба сестро! — говорив старий осавула Горобець. — Сни мало коли правду кажуть.

— Приляж, сестрице! — говорила молода його невістка. — Я покличу бабу-ворожку, проти неї ніяка сила не вистоїть. Вона викачає переполох тобі.

— Нічого не бійся! — говорив син його, хватаючись за шаблю. — Ніхто тебе не скривдить.

Хмурно, темними очима дивилася на всіх Катерина і не могла здобутися на слово. «Сама ж заподіяла погибель собі: я випустила його!» Нарешті промовила вона:

— Я не маю від нього спокою! Ось уже десять день у вас я в Києві, а горя ні на краплю не сплило. Гадала, хоч буду потиху ростити сина до помсти... Страшний, страшний приснився мені сон! Не дай Боже й вам бачити таке! Серце моє ще й досі як не вискочить. «Я зарубаю твоє дитя, Катерино, — кричав він, — як не підеш за мене заміж!..» — і, заридавши, кинулась вона до колиски; а злякане дитя простягло рученята і кричало.

Кипів, аж іскри кресав, осавули син від гніву, чувши таку мову. Розходився й сам осавула Горобець:

— Та нехай він лише наважиться, клятий антихрист, прийти сюди; побачить, чи є ще сила в руках старого козака. Бог свідок, — говорив він, звівши

вгору мудрі свої очі, — чи не летів же я подати руку братові Данилові? Його свята воля! Застав уже на холодній постелі, де багато, багато полягло козацького люду. Зате хіба не бучна була тризна по ньому? Чи випустили хоч одного ляха живого? Заспокойся ж, моя дитино! ніхто не насміє тебе скривдити, хіба що мене не буде, ні мого сина.

Скінчивши мову свою, старий осавула підійшов до колиски, і дитя, побачивши на очкурі його в срібній оправі красну люльку і гаман з блискучим кресалом, простягло до нього ручки й засміялось.

— У батька вдалося! — сказав старий осавула, знімаючи з себе люльку й віддаючи йому, — ще з колиски не виліз, а вже береться люльку курити!

Стиха зітхнула Катерина і стала колихати колиску. Пристали на те, щоб проспати ніч укупі; і незабаром поснули всі. Заснула й Катерина.

У хаті й надворі скрізь було тихо; не спали тільки козаки, стоячи при сторожі. Коли врав Катерина, скрикнувши, схопилась, і за нею попрокидалися всі. «Його вбито, зарізано!» — кричала вона й метнулась до колиски. Всі обступили колиску і покам’яніли від страху, побачивши, що в ній лежала нежива дитина. Ні слова не вимовив ні один, не знаючи, що й думать про нечуваний злочин.

XII

алеко від землі Української, проїхавши Польщу, минувши і велелюдний город Ільчів, розляглися рядами гостроверхі гори. Гора за горою, як кам’яними заковами, засновують вони вправо і вліво землю і обковують її кам’яною товщизною, щоб не просочилося

359

шумливе та буйне море. Залягли кам’яні пасма до Волощини і до Семиградського краю, і громадищем стали, наче та підкова, між народом галицьким та угорським. Немає таких гір у наших краях. Очам неосяжні вони; а на вершини декотрих не ступала й нога людська. Дивно вони показують: чи не свавільне то море вирвалося в бурю з широких берегів, підкинуло вихором потворні хвилі, і вони, скам’янівши, зостались незрушимі на обвітрі? Чи не зірвались то з неба важенні хмари та й завалили собою землю? Бо й вони такі самі сірі, а біла верховина світиться й іскриться проти сонця. Ще до Карпатських гір почуєш руську мову, та й за горами ще десь-не-десь обізветься якби рідне слово; а там уже й віра не та, і мова інша. Живе там велелюдний народ угорський, їздить на конях, рубається і п’є незгірше від козака; а за кінську збрую та дорогі жупани не скупиться добувати з кишені червінці. Широкі й великі є між горами озера. Як кришталь, недвижні вони і, мов дзеркало, відбивають у собі голі верховини гір і зелене їх підгір’я.

Та хто серед ночі, світять чи не світять зорі, їде на воронім коні-велетні? Який богатир нелюдської постави біжить попід горами, понад озерами, відсвічується з велетенним конем в застиглих водах, і неосяжна тінь його страшно стелеться по горах? Сяють карбовані