Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

і ось я на колії однак занадто темно щоб переконатися що це справді залізнична колія але одна дерев’яна шпала йде за одною мабуть усе-таки колія в цей час поїзди не ходять тільки один проїздить раненько коли ще півень кукурікає може мені влягтися і поспати на колії а прокинутися в пеклі але це кажу не я це доза виходить Ісусе я сподіваюся що Віпер уже повернувся в халупу з білими доріжками але халупи нема лише колія тягнеться на всі боки і я по ній можу вийти аж за місто або навіть у район ННП але принаймні я чую запах моря його можливо уже відвезли в лікарню яка зневажає расту але він тепер у відділі невідкладної і навколо нього метушиться купа білих лікарів а медсестра каже — Лікарю він втратив багато крові — а лікар каже — Мені потрібно ля-ля-ля для ля-ля-ля на ля-ля-ля негайно — хапає електроди і каже — Розряд! — і намагається запустити серце чути музику неприємну від якої в мене пітніє шия спершу відвертається медсестра а потім лікар каже — Ми його втратили — і всі враз аж посіріли якби ж мої думки перестали блукати а мої ноги пішли швидше бо вони нікуди не йдуть а від місяця в небі тільки половинка і вона помаранчевого кольору а небо чорне з червоним а моя кісточка на нозі бомбоклат розпорота битим склом чи іншим лайном з колії татко розповідав що в поїзді все з унітаза ллється прямо на колію і я не знаю що гірше бите скло чи висохле лайно але ось уже видно халупу і я зможу розкласти підстилку і заснути заснути заснути але це не вона а мій будинок і він усе ближче й ближче і той хто дивиться стежить і готує пастку теж усе ближче й ближче двері не мають так легко відчинятися я не знаю й кажу — я нічого не знаю мені просто край треба доріжка край треба доза нехай цей сраний вилупок Віпер дасть мені дозу — а халупа здається ще ніколи не була такою маленькою у вікні темрява а всередині ще темніше ніж зовні чорніше за чорне і тоді я приходжу до тями ніби потопальник що торкнувся дерева. Я відчуваю чийсь їдкий сморід але нікого не бачу.

— Е-е, сюди не можна. Вилупку, ти мене чуєш? Йоу... Йоу!

— Мушу дочекатися Віпера. Мушу дочекатися Джосі Вейлза.

— Це що, Клінт Іствуд приперся? А за ним ще й балакучий осел Френсис[260]?

— Першим. Я сюди першим прийшов.

— Ні, братане, я те’е ще минулої ночі бачив. Ти не перший і не останній.

— Коли ти... Ти був у другому «Датсуні» чи першому? Бам-Баме? Я так втомився, так...

[КЛАЦ]

— Ти чув, вилупку? Знаєш, що таке «клац»? Різницю між «клац-клац» і «бац-бац» січеш?

— У другому «Датсуні» чи першому? Я знаю, як те’е звати. Ти... Ти...

— Те, що чув секунду назад. «Клац» чи «бац»?

— Це не секунду назад. Віпере? Скажи Бам-Бамові, щоб перестав мене ображати.

— Вилупку, ще один «клац». Жартувати зі мною зібрався?

— Я ніякого «клацу» не чув. Гекле, це ти?

— Після «бац» іде «мац». А після «клацу» — січеш, що?

— Та не чув я жодного «клацу».

— Не чув «клацу»? Після «клац» іде, на хрін, «ба-бах». Чи скажеш, що не чув такого?

— Чух-чух, бух-бух, постріляли клятих мух.

— Ти що, під кайфом?

— Хочу з п’ятнадцяти центів нашкребти один долар.

— Тобі дали курити «хвіст ящірки»[261]?

— Вона крутилася-звивалася, ось так.

— Скільки доріжок ти винюхав?

— Ти знаєш Джосі Вейлза? А Віпера знаєш? Що, як вони прийдуть?

— То ти наркоша, вилупку. Лучне б ти був батоном.

— Я не наркоша, мені просто треба доріжку. Хоч одну. Коли Віпер прийде, він мені її дасть.

— Наркоша-кокоша, блін...

— Скажи Віперу...

— Тут нема ніяких Віперів.

— Ось він прийде і тоді скаже тобі, кому тут можна ходить, а кому ні. Це його хаза. Ось побачиш. Ось побачиш.

— Хаза? Ти десь тут бачиш хазу?

Кущі. Ні дерев, ні підлоги, ні вікон, лише кущі. Одні тамаринди[262] з висячими кажанами. Тамаринди в багнюці. Тамаринди в траві, один біля одного, тамаринд від тамаринда до тамаринда до битої тарілки до пляшки від «Пепсі» до голови ляльки до трави до бур’янів до цинкового паркану. Подвір’я, чиєсь подвір’я. Хтось здіймає крик, углядівши мене, а я бачу, що лежу на траві на чужому подвір’ї. Вона волає й волає, і я впізнаю її.

— Тобі не можна сюди вертатися!

— Тобто як? Але ж я вернувся.

Я роззираюся в пошуках дерева, каменю, цвяхів і запеченої крові, але це не халупа, я навіть не всередині приміщення, а вона — жінка, з якою я живу і чиє ім’я не можу пригадати. Я кажу, що це ж я.

— Божевільний, йди з мого двору!

Але я не божевільний. Я чоловік, що живе з тобою, так ніби ти матуся, а я татко. І тут до мене доходить, що я не пам’ятаю, яка вона на вигляд, і не уявляю її обличчя, але знаю, що зараз я в її домі. Моєму домі. Червоний будинок на Смітерсонлейні, четвертий від перехрестя; будинок з кухнею всередині; таких кухонь нема в більшості сусідів, і їм доводиться готувати їжу на подвір’ї.

— Але я живу тут так само, як ти, жінко.

— Жінка? Яка я тобі жінка? Мій чоловік узагалі помер. Для мене. Забирайся.

Розмову завершено. Вона піднімає із землі камінь. Перший пролітає повз, другий теж, зате третій влучає проміж лопаток.

— Ти чо’о, в сраку, робиш?

— Вали з мого довбаного двору! Ґвалт! Ґвалтують вдома! Бо-храни, манду топчуть! Ґвалтують!

Чого Папа Ло терпіти не може, так це ґвалтівників. Ліпше вбити десять жінок, ніж зґвалтувати хоча б одну. Жінка, з якою я живу, жбурляє в мене камінням, а я звиваюся зигзагом, мов та ящірка. Вона знову кричить, а сонце світить на мене прожектором: «Ось він!» Сонце насилає на мене демонів, наче на Юду Іскаріота.

«Пішов геть», — каже жінка; я обертаюсь і бачу, як вона піднімає руку ще з одним каменем. Я дивлюся на неї прямо, не моргаючи. Вона кидає камінь і втікає в спальню, яку ми з нею