Книги Українською Мовою » 💛 Любовна фантастика » Я обираю бути твоєю, Ольга Островська 📚 - Українською

Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"

619
0
15.10.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Я обираю бути твоєю" автора Ольга Островська. Жанр книги: 💛 Любовна фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 91 92 93 ... 110
Перейти на сторінку:
Глава 30

Так і роблю. І невдовзі вже справді допомагаю Жозелін перевернутися на інший бік, щоб вона лежала обличчям до мене, а потім і сама лягаю в ліжко. Як тільки зручно вмощуюся, куарда несміливо простягає руку і торкається мого живота. Її пальці так сильно тремтять, що я це буквально шкірою відчуваю. А ще відчуваю, що моє маля, здається, реагує на її дотик, відповідаючи хвилею лоскотної енергії. Знає, мабуть, що ця тітонька його неодноразово захищала. Жозелін зажмурюється і навіть у напівтемряві кімнати я помічаю, як по її щоках котяться сльози.

– Дякую, – шепоче вона.

− Нема за що, − відповідаю тихо, щосили бажаючи, щоб і їй ще довелося відчути енергію свого власного малюка.

Я дійсно дуже-дуже сильно цього хочу. Колись читала, що сильне бажання це теж енергія. Енергія наших думок, нашого прагнення, наших емоцій. Запит у Всесвіт. А енергії в мені зараз через край. Рок говорив, що я можу її трансформувати та перетворювати. От я і бажаю Жозелін всім серцем, з усією щирістю, на яку тільки здатна, отримати своє маленьке особисте диво.

Вона ще деякий час лежить, прислухаючись до пульсації життєвих сил мого сина, а потім її дихання вирівнюється і долоня безвільно зісковзує. Спить.

Попри всі страхи й хвилювання, попри почуття розпирання і перенасичення енергією, що лине в мене звідусіль з простору навколо нас, я все ж таки поступово поринаю в сон, заколисана мірним диханням моєї тимчасової сусідки по ліжку. Організм не сталевий все-таки, а нервова система і поготів.

Мені сниться, що я знову біжу тим проклятим лісом. Але цього разу я шукаю Рока. Відчуваю, що потрібна йому, що маю допомогти, маю дати йому сили, поділитися всім, що в мені є, і біжу щосили, намагаючись встигнути, знайти… Ноги в’язнуть у м'якій землі, вкритій мохом, над головою шумить хвоя, серце вистрибує з грудей, але я вперто біжу далі, раз у раз вигукуючи ім'я Рока в надії зрозуміти, де ж його шукати в цій гущавині. Поки не втрапляю ногою в яму, починаючи падати… і прокидаюся.

Ух, ненавиджу прокидатися від почуття падіння. Гірше лише від переляку. З гуркотом серця у вухах лежу, витріщаючись у стелю і намагаючись відновити в пам'яті свій сон. Поруч тихо зітхає Жозелін, і я здивовано повертаю до неї голову, не відразу зрозумівши, що вона тут робить. А потім згадую все, що сталося увечері.

І тут мене накриває відчуттям... тим самим зі сну. Жагуча, голодна і виснажлива порожнеча всередині. Не моя. Рока. Йому погано. Дуже погано. Голодно. Йому потрібна моя енергія. Я потрібна.

Підриваюся з ліжка, натягую кинутий на спинку халат і кидаюся у вітальню, дивом не спотикаючись об отоманку, що трапляється на шляху. У сусідній кімнаті в одному з крісел, як і обіцяв, знаходиться Фалькар. Куард здивовано підіймає голову, почувши мої кроки, обводить настороженим поглядом, встає назустріч.

– Що трапилося, сьєро?

– Де адамір? Ви знаєте? − крокую я до нього, стискаючи долоні в кулаки, щоб не заламувати, як якась істеричка.

– Знаю. Він все ще зайнятий. Наслідки диверсії виявилися дещо серйознішими, ніж ми спочатку думали. А справжнім господарем палацу, як ви розумієте, є його величність. Адамір не має настільки глибокого доступу, робота ускладнюється і тому він затримався.

І тільки тепер я розумію, що, виявляється, вже майже світанок.

А відчуття, що Року стає все гірше, накриває мене з новою силою.

− Відведіть мене до нього! − вимагаю я рішуче.

– Сьєро… – з досадою хитає головою Фалькар, мабуть, вирішивши будь-що відмовити пов'язану свого адаміра від нерозважливої забаганки.

− Ні-ні, послухайте. Я відчуваю, що потрібна йому, – притискаю стислі долоні до серця. − Потрібна! Він дуже багато сил витратив. Він втомився. Я просто хочу допомогти йому. Я можу. Будь ласка. Ви ж знаєте. Маєте розуміти.

І дивлюся настільки благально, наскільки тільки здатна. Ну, будь ласка! Не будь ти байдужим чурбаком.

− Відчуваєте? – недовірливо перепитує Фалькар.

− Так, я вмію вловлювати енергію емоцій. Мені так мої почуття адамір пояснив. І зараз я вловлюю, що йому погано. Будь ласка. Допоможіть мені йому допомогти.

– Там небезпечно. І надто багато енергії розлито у просторі…

− От і добре. Буде чим адаміра підживити, – заявляю з гарячим ентузіазмом, хоча насправді далеко не така впевнена, що це взагалі можливо. Хто знає, що там за енергія.

− Адамір наказав мені вас охороняти, − суворо вимовляє Фалькар, але я відчуваю, що вже похитнула його впевненість.

– То охоронятимете. Дорогою до нього.

Нова хвиля чужого голоду скручує всі мої нерви в тугу пружину, змушуючи гарячково, нетерпляче пританцьовувати на місці, в нестримному бажанні негайно бігти до Рока і шукати його самій.

− Сьєре Фалькар, мені погано через те, що йому погано. І мені просто по заріз потрібно віддати чоловікові накопичену енергію, інакше я просто вибухну. Ви ж не змусите мене страждати тут, якщо поруч з адаміром мені одразу стане краще? Воно вам потрібне? Ведіть мене до чоловіка і нехай він сам зі мною розбирається, − розумію, що несу вже повну нісенітницю, але це, здається, нарешті спрацьовує.

– Ох вже ці землянки, – хитає головою суворий куард. Але в його очах я помічаю іронічні іскорки. – Добре, сьєро. Ходімо. Тільки спочатку хоча б взуйтеся.

Коридорами палацу, в яких попри ранній, або для когось ще пізній час, виявляється досить людно… тобто куардно, я буквально біжу, змушуючи й Фалькара, що мене супроводжує, прискорювати крок. Чоловіки, що трапляються нам на шляху, всі суворі й у формі, спочатку витріщаються на мене здивовано, але тут же відводять очі, варто їм тільки зрозуміти, чию дружину вони бачать. Так, пов'язаний у мене просто страшенно ревнивий і грізний. Так що нічого витріщатися.

На мій подив Фалькар веде мене повз особисте імператорське крило, пропускає перехід в адміністративну частину палацу. Ми повертаємо в незнайомий мені пустий коридор, минаємо анфіладу невеликих, але світлих залів з високими стелями, потім опиняємося біля масивних дверей, в безвиході чергового коридору. Я навіть починаю побоюватись, що мене ведуть кудись не туди. Куард прикладає долоню до панелі замка, і той далеко не відразу, але глухо клацає, відкриваючись.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 91 92 93 ... 110
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я обираю бути твоєю, Ольга Островська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"