Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

втілилося в реальну демагогічну політику, як це відбувалося в той чи інший час у більшості європейських країн. Почасти можна пояснити виборчою системою. Але також це відображає прості географічні реалії. Наприклад, в Англії ксенофобія і націоналізм приглушуються, тому що у критичні моменти знаходять вихід через Консервативну партію. Але в Америці важить масштаб: усі так далеко від усіх решта, що об’єднаність і організаційна енергія, необхідні для політичної демагогії, зазвичай розпорошуються. Утім, час до часу демагогія пробивається крізь те, що Маркс назвав би зовнішньою оболонкою, у подобі Ньюта Ґінґріча чи Діка Чейні, Ґлена Бека чи нативістів-«незнайків», маккартизму тощо: здатна накоїти стільки шкоди, щоб поставити під загрозу республіку в нинішній формі, але не стільки, щоби спостерігачі нарешті зрозуміли, чим вона є. А саме — питомо американською версією фашизму.

Це наштовхує на думку, що місією американських інтелектуалів-патріотів мала би бути оборона інституцій і Конституції. А тестом для людей, які називають себе патріотами, — те, чи вони боронять інституції, а чи гуртуються довкола когось, схильного до ідеї американської виключності (або геть химерних неуцьких арґументів, яку випадку Сари Пейлін), коли йдеться про долю цих інституцій.

Американські коментатори доволі непогано відчитують такі загрози — постфактум. Але питання у тому, щоб визначити їх вчасно. Нині цьому стає на заваді всюдисуща культура страху.

США вразливіші до експлуатації страху з політичною метою, ніж будь-яка відома мені демократична країна (можливо, за винятком Ізраїлю). Це не моє відкриття, це бачив ще Токвіль. Наш публічний простір конформістський. Властиве Нью-Йорку інакодумство — десь на околиці цього простору й мало на нього впливає. А Вашингтон — не те місце, де заохочують інакодумство, та й, власне, будь-яку іншу інтелектуальну діяльність. Звісно, там є самопроголошені інтелектуали, але більшість із них настільки засліплені жагою впливовості, що давно втратили рештки моральної автономності.

У страху багато різних шляхів. Він уже не такий простий, як давня тривога, що по тебе прийде король, комісар чи поліціянт. Тепер ідеться про небажання перечити власній спільноті: такий страх мені виказували євреї-ліберали, які боялися бути сприйнятими за антисемітів чи ізраїлефобів. Страх, що тебе вважатимуть недостатньо американцем. Страх порвати з bien-pensant академічними поглядами на будь-що, від політкоректності до традиційних радикальних переконань. Страх стати непопулярним у країні, де популярність — це чеснота, що карбується зі шкільних років. Страх протистояти більшості в країні, де ідея більшості здається нерозривно пов’язаною з ідеєю легітимності.

То, певно, завершимо питанням про засоби, якими можна достукатися до людей у конформістському суспільстві. Тобі в певному сенсі пощастило: ти застав, можливо, останній подих класичної есеїстики.

Ще раз наголошу, що постання публічного інтелектуала збіглося з поширенням загальної грамотності й появою масових засобів письмової комунікації. Основною роботою типового інтелектуала в період, скажімо, між 1890-ми та 1940-ми була літературна діяльність. Хай то Бернард Шоу, Еміль Золя, Андре Жід, Жан-Поль Сартр, Штефан Цвайґ — усі вони зуміли перетворити свій літературний хист на масовий вплив. Потім, від 1940-х до 1970-х, інтелектуали з порівнянним доступом до медіа й охопленням аудиторії були здебільшого соціальними науковцями різного штибу: істориками, соціологами, іноді філософами. Це збіглося з поширенням вищої освіти й утвердженням у ролі інтелектуалів університетських професорів. У ті десятиліття щоденною працею інтелектуалів було радше викладання у виші, ніж написання романів.

Ще одна помітна переміна відбулася з появою «радіовикладачів» у Англії 1950-х років. Вона збіглася зі зростанням побоювань, що масова культура та масова грамотність збочили кудись не туди. Найрозвиненіші суспільства тепер були всуціль грамотними, але аудиторія змістовних суспільних дискусій навіть зменшувалася — завдяки, як багатьом здавалося, телебаченню, кіно й економічному добробутові. Про це пише Річард Гоґґарт у «Користі грамотності» та Реймонд Вільямс у деяких ранніх творах. Широко розростався страх, що ось ти маєш публічний простір, пронизаний комунікацією, але освічений обиватель щораз менше спроможний на нього реагувати.

Тут підходимо до третього, нещодавнього етапу — телебачення. Типовий інтелектуал телевізійної доби мусить уміти спрощувати. Тому інтелектуал 1980-х і подальших десятиліть здатен і ладен скорочувати, спрощувати, звужувати свої спостереження: у результаті ми ототожнюємо інтелектуалів із коментаторами поточних справ. Зовсім інші функція та стиль, ніж в інтелектуалів часів Золя чи навіть Сартра й Камю. Інтернет це лише посилює.

Сучасний інтелектуал стоїть перед вибором. Можна комунікувати через журнали того штибу, що виникли наприкінці XIX століття: літературні тижневики, політичні щомісячники, наукові часописи. Але тоді охоплюєш лише аудиторію, яка мислить подібно до тебе, і у твоїй країні вона скоротилася — хоча, будьмо справедливі, на міжнародному рівні вона зросла завдяки інтернету. Альтернатива — роль «медійного інтелектуала». Це означає підлаштовувати свої задуми й висловлювання під дедалі побіжнішу увагу аудиторії телевізійних дебатів, блогів, твітів абощо. Тож — поза рідкісними ситуаціями криз або серйозних моральних питань — інтелектуал змушений вибирати. Він може відступити у світ глибокодумних есеїв і впливати на вибіркову меншість — або промовляти до сподівано масової аудиторії, але більш поверхово й обмежено. І зовсім не факт, що можливо робити те й те водночас, не жертвуючи якістю своїх виступів.

Не хочу закінчувати, не обговоривши надзвичайно важливої постаті — беззаперечного інтелектуала, якого, втім, важко віднести до котроїсь із названих категорій. Це віденський журналіст Карл Краус, редактор «Die Fackel», який десятиліттями бичував різні політичні кола.

Краус цікавий своєю увагою до мови, просто-таки блискучою нищівністю критики: він самими словами зриває завіси оман і трощить ширми самомістифікацій. Хоча Краус явно занурений у Відень початку XX століття, за наших обставин він лишається зразком для наслідування. Як я вже казав, у сучасній Америці єдині справді ефективні критики влади — це журналісти, особливо журналісти-розслідувачі. А Краус був журналістом, завжди й насамперед.

Якщо спитаєш, хто виконував роль інтелектуала — казав правду владі — в Америці Джорджа Буша, то, певна річ, це були не Майкли Іґнатьєви і навіть, хоч як хотілося б собі полестити, не Тоні Джадти чи всілякі інші інтелектуали, які прагнули викрити ідіотизм державної політики. Це були Сімур Герш, Марк Даннер і компанія — скромні Крауси наших днів.

Краус передбачив це століття тому. Що демократичніше суспільство, то обмеженіший вплив справжніх інтелектуалів. Глибока літературна чи публіцистична критика панівної верхівки найдієвіша, коли влада і вплив зосереджені у вузькому колі. Вольтер міг наблизитися до Фрідріха Прусського, а Золя, без сумніву, читав кожен французький політик його доби. Проте сучасні інтелектуали можуть досягти мети, тільки якщо обійдуть чи проломлять традиційний доступ до влади і — влучно вибравши ціль чи просто завдяки щасливому випадкові — зачеплять особливо чутливий