Читати книгу - "Останній дон"

Та що більше дон втомлювався від Данте, то навіть більше виказував йому свою прихильність, даючи хлопцеві зрозуміти, що той був одним із спадкоємців. А наганяї та вичитування хлопець мав від своїх дядьків, у першу чергу від Джорджіо.

Нарешті дон втратив будь-яку надію залучити Данте до входження в законослухняне суспільство і тому дав дозвіл, щоб Данте стажувався на «молота».

Дон почув голос своєї дочки, Рози-Марії, яка кликала його вечеряти на кухню, де вони зазвичай їли, коли залишались тільки удвох. Він зайшов, сів на стілець перед величезною барвистою мискою макаронів, схожих кольором на ангельське волосся, обкладених помідорами і свіжими васильками з власних грядок. Вона поклала перед ним срібну миску з натертим сиром, сир був дуже жовтий, що служило доказом його пікантної пряності. Сама Роза-Марія сіла навпроти. Була весела й радісна, і її добрий настрій порадував дона. Цього вечора не мав би статися один з тих жахливих нападів. Вона була такою, якою її звикли бачити перед війною з Сантадіо.

Якою трагедією обернулась одна з його небагатьох помилок, та сама, що стала підтвердженням істини, що перемога не завжди буває перемогою. Та кому могло в ті часи спасти на думку, що Роза-Марія назавжди залишиться удовою? Дон вірив, що закохані завжди закохуються знову. А в цю хвилину він відчував величезний приплив тепла до своєї доньки. От вона б пробачила Данте його дрібні грішки. Роза-Марія перехилилася через стіл і ніжно пригладила донове скуйовджене волосся.

Він набрав повнезну ложку натертого сиру й відчув на яснах його різкий пряний смак. Надпив вина й дивився, як Роза-Марія відрізає шматок від овечого стегна. Вона поклада йому на тарілку три брунатні картоплини, що лисніли від жиру. У його вічно заклопотаній голові запанував спокій. Кого ще шанують більше за нього?

Був у такому доброму настрої, що піддався на умовляння Рози-Марії вдруге за цей тиждень посидіти разом з нею перед телевізором.

Після чотирьох годин телеекранних жахіть він сказав Розі-Марії:

— Як можна жити в такому світі, де всі роблять, що кому заманеться? І нікого не покарає ні Господь, ні людина, і ніхто не хоче чесно заробляти собі на хліб? Чи справді існують такі жінки, для яких перша-ліпша примха — закон? Чоловіки — такі дурноверхі слабодухи, що піддаються щонайменшій забаганці, щонайменшій нагоді ощасливити себе? Де ті чесні батьки сімейств, які працею заробляють на хліб, які думають тільки про те, як найпевніше захистити власних дітей від лихої долі та напастей світу? Де ті люди, які розуміють, що шматок сиру, склянка вина, тепла домівка в кінці робочого дня — достатня винагорода? На яку метушню перетворюють вони життя? — дон погладив доччине волосся і зневажливо махнув рукою в бік екрана. Він вирік: — Та хай усі вони підуть на дно океану! — Відтак наостанок виголосив перед дочкою ще одну свою мудрість: — Кожний несе відповідальність за все, що робить.

Тієї ночі, самотою у своїй спальні, дон вийшов на балкон. Всі будинки всередині огорожі були яскраво освітлені, він чув лункі удари тенісних м'ячів на корті і бачив гравців у сяйві панельних прожекторів. Так пізно діти надворі вже не гралися. Бачив охоронців на брамі й довкруг будинку.

Він міркував, до яких кроків слід було б удатися, щоб запобігти майбутній трагедії. Його заливала хвиля любові до дочки та онука, саме такі речі винагороджували й робили доцільним старі літа. Йому просто слід би краще подбати про їхній добробут і безпеку. Від цієї думки він розлютився сам на себе: з якої це рації він в усьому бачить трагедію? В своєму житті він зміг вирішити всі проблеми, дасть раду і цій.

Та все ж у доновій голові снували різні плани. Дон подумав про сенатора Вейввена. Вже скільки років він давав цій людині мільйони доларів на пропихання закону про легалізацію азартних ігор! Одначе сенатор виявився слизьким в'юном. Дуже зле, що Ґроневельта вже немає в живих; Кроссові та Джорджіо бракує вміння та досвіду, щоб підштовхувати сенатора. Мабуть, імперії азартних ігор так і не вдасться стати на ноги.

Потім він подумав про свого давнього приятеля Девіда Редфеллоу, що так затишно влаштувався в Римі. Мабуть, саме час повернути його назад у «родину»? Все це дуже добре, що Кросс такий поблажливий до своїх голлівудських партнерів. Зрештою, він молодий, не знає, мабуть, що одна-єдина ознака слабкості може виявитись фатальною. Дон вирішив, що викличе Девіда Редфеллоу з Рима, щоб той якось зарадив із тим кінобізнесом.

Розділ 11

Через тиждень після смерті Боза Сканнета Кросс отримав через Клавдію запрошення від Атени Аквітан повечеряти з нею в будинку в Малібу.

Літаком Кросс дістався з Вегаса до Лос-Анджелеса, взяв напрокат автомобіль і, коли сонце вже мало ось-ось зануритися в океан, був перед прибрамною сторожкою в Малібу. Спеціальну охорону навколо особняка вже зняли, хоч у будиночку для гостей все ще сиділа секретарка, яка після перевірки натиснула на кнопку й впустила Кросса всередину. Видовженим палісадом Кросс дійшов до будинку на березі. Там усе ще була невеличка на зріст служниця-латиноамериканка, яка провела його у вітальню кольору морської води, що її, здавалося, мало не омивали хвилі Тихого океану.

Атена вже чекала, і була вона навіть вродливіша, ніж він пам'ятав її. В зеленій блузці й тенісних шортах, вона, здавалося, розчинялася в серпанкові над океаном і зливалася з ним. Кросс не міг одірвати від неї очей. Вітаючись, вона потиснула йому руку, а не поцілувала за голлівудським звичаєм у дві щоки. Напої вже стояли налиті, і вона подала йому склянку. Це була газована вода з лимонним соком. Вони сіли у великі кольору м'ятної зелені крісла, повернуті до океану. Призахідне сонце всіяло кімнату золотими монетами світла.

Кросса настільки бентежила Атенина краса, що він змушений був понурити голову, щоб не дивитися на неї. Золотий шолом волосся, кремова шкіра, струнке тіло повторювало лінії крісла. Кілька золотих монет, проганяючи тіні, упали на її зелені очі. Кросс відчув раптове бажання доторкнутися до неї, бути ближче до неї, обняти