Читати книгу - "Твій на місяць, Анастасія Соловйова"

Наступна доба нагадує муторно-тягучий кошмар. Я роблю якісь дії, відповідаю в директі на істеричні звинувачення Алісії — вона не змогла зв'язатися зі мною і через це проворонила вигідну рекламну угоду. 

Психую і пишу істеричній блогерці найсолодші у світі слова: "Я звільняюся". Вимикаю телефон, мчу до шафи і вибираю речі для завтрашньої подорожі до Італії.

Здається, увечері я телефоную Ксю. Щось розповідаю Каті. Гуляю кілька годин нічним містом. Сніг повністю розтанув, довкола брудно і бридко.

Вчасно повертаюся до гуртожитку і падаю на ліжко. Хочу забутися глибоким сном і, як не дивно, у мене це виходить. У середу навіщось прямую в універ, але після першої пари йду звідти. У торговому центрі розглядаю сумки, одяг, електроніку, купую забавну іграшку Дарта Вейдера для Романа, о четвертій повертаюся до кімнати і розмовляю з Катею.

— Все-таки відлітаєш? — не вірить вона.

— Так, але ж я не одна.

— А якщо він не прийде?

— В Італії я знайду, чим зайнятися без Роми.

— Не треба відчайдушно летіти одною в чужу країну, — намагається достукатися до мого розуму Катя. Те саме говорила Ксюха кілька годин тому.

— Я не полечу сама. Рома прийде, — впевнено відповідаю, усміхаюсь, а потім обіймаю Катю. — Спасибі тобі за підтримку. Якщо щось станеться, я обов'язково зателефоную.

Вибігаю на вулицю, сорок хвилин їду до аеропорту. Далі на мене чекає звична процедура: пропускаю рюкзак через обшукувач, проходжу паспортний контроль, наближаюся до дев'ятого гейту і намагаюся вгамувати тремтіння в колінах. Ще півгодини в запасі, Рома встигне прийти.

Повторюю ці слова п'ять хвилин, десять, п'ятнадцять. Поруч вишиковується пристойна черга, починається посадка. Відчайдушно оглядаюся на всі боки, сподіваючись, що Роман просто спізнюється. Можливо, виникли затори на дорогах. 

У кожному чоловікові, що проходить, бачу його: у когось збігається зріст, у когось — колір волосся або одяг. Здригаюсь, сіпаюся, але своєчасно розумію, що це інша людина.

Черга повільно розсмоктується, через гучний зв'язок оголошують закінчення посадки. Ні, він має прийти! Він же сказав “Добре”, він обіцяв, що до кінця парі буде зі мною, він бачив, як сильно я потребую його присутності. Та що вже — я йому в коханні зізналася, може Рома хоча б у Європу зі мною злітати? Невже я багато прошу?

Насправді небагато, але для нього це перебір.

Але ж Рома пообіцяв, він не сміє так вчинити зі мною! Я страшенно боюся літаків, боюся самотності, боюся невзаємності. Не можу залишитися без підтримки, я просто збожеволію. Розіб'юся. Здамся.

— Посадка вже закінчується. Ви прямуєте до Венеції? — звертається до мене мила дівчина, в голосі якої звучить роздратування.

— Так, так, я лечу, — киваю, простягаю їй паспорт і сканую квиток за допомогою телефону. Знову обертаюся, впиваюся поглядом у кожного перехожого, відмовляючись упокоритися з жорстокою реальністю.

— Проходьте вже, час посадки майже вийшов, — нервує дівчина.

Це кінець. Мене покинув тато. Не виконав своєї обіцянки Рома. Я залишилась одна.

Бреду довгим телетрапом у літак, киваю усміхненим стюардесам, сідаю на своє місце біля вікна і спостерігаю, як швидко ця величезна махина піднімається вгору. Нічого не помічаю, навіть серце не гуркотить під час зльоту, адже раніше я готова була верещати від жаху, коли земля зменшувалася в ілюмінаторі.

Очі болять, серце наче порізали гострим ножем і викинули, а горло роздирає їдка гіркота. Здається, щось у мені померло. Надія? Можливо. Навіть не боюся авіакатастрофи. Не знала, що від аерофобії виліковує невзаємне кохання. Подумаєш, літак у небесах, яка різниця? Мене офіційно покинули — ось що болить.

Тупо витріщаюсь на байдужі пухнасті хмари, ніяк не реагую на посадку, зате пасажири старанно аплодують пілотам, які все одно їх не чують. Люди підриваються, дістають валізи, коли літак до кінця не зупинився. Я байдуже спостерігаю за цією вакханалією.

Проходжу паспортний контроль, їду автобусом до центру Венеції, шукаю готель, заселяюся в номер з двоспальним ліжком. Кілька годин дивлюся в стелю, в голові порожнеча. Відповідаю Каті та Ксю, що в мене все гаразд і нехай не дзвонять мені більше, я хочу побути одна.

Вранці їду до Кортіни д'Ампеццо. Пульс частішає, коли у вікні я бачу блискучі від снігу гірські вершини, озера, вкриті кіркою льоду, і химерні звивисті дороги, від яких трохи крутиться голова. Я все ще здатна відчувати, але приглушено, блідо.

Без проблем знаходжу готель, довго стирчу на балконі, милуючись навколишньою красою. Після обіду гуляю містом, спостерігаю за спортивними милими пенсіонерами, за місцевими жителями з породистими собаками на повідку, за молоддю, яка слухає музику на лавочці з доступним Wi-Fi-підключенням.

Я почуваюся дивно: розумію, що перебуваю в раю на землі, що навколо все неймовірно казково, ідеально, але душа не оживає, хоча навколо мене фантастичні пейзажі.

За півтора дні я не проронила ні сльозинки. І в телефон не зазираю — знаю, що мені не зателефонують. Увечері вирушаю в найближчий ресторан, їм жирну піцу і п'ю досить смачне розливне пиво.

— Чи можна сісти біля вас? — ламаною англійською запитує в мене незнайомий хлопець.