Читати книгу - "Кровна магія: у пошуках Проклятої Королеви, Ляна Аракелян"

Мабуть, більшість мандрівників шукали або заряджали амулети, а також харчувалися. Я б теж не відмовилася від шматка хліба, але не була впевнена, що тутешній коровай без остюків і полови. Але хто його знає, як тут годують. Я боязко озирнулася на Скріраніеля, але той і вухом не повів. Ну й добре. Обійдемося без хліба, стрункішою буду. Я згадала найманок і усміхнулася.

Нічим не примітний будинок із похиленим від негоди дахом і був магічною крамницею. Так, господар явно не надто дбає про товар, або ж він розлітається як гарячі пиріжки з капустою. Діерг першим зайшов до крамниці, озирнувся і примружився, немов шукав ворогів. Заспокоївшись, він кивком запросив нас. Ми з Богрісом увійшли, ельфи залишилися зовні.

За прилавком стояв кволий чоловік років п’ятдесяти, а може й більше. На ньому – облізла лисяча шапка і старий дірявий балахон, розшитий зірками та рунами. Залатав би, чи що? Та й випрати не завадило б, а то перед сально блищить. Низ, мабуть, брудом заляпаний. Та годі, сама вчора в такому дранті швендяла, що якби хтось із адептів побачив, то на сміх підняв. Особливо дівчата. Згадала Ю і Зіррілану. Ці б нагоди не проґавили.

Я озирнулася – лавка як лавка, нічого примітного. Пляшки і пляшечки. Одні запорошені, інші – блищать боками як нові. Значить, ходовий товар. Під стелею – пучки трав, на полицях у пляшках були не тільки зілля. Плавали очі, щупальця, пальці й перетинки. Я здригнулася. Припорошені пилом книжки, кілька сувоїв, кілька пар дивних черевиків. На вітрині – всілякі амулети. Очі розбіглися, все захотілося помацати. Але я знаю, що не можна. Хто його знає, на що вони заряджені? Мимоволі активую, і що потім?

– Слухаю вас, панове, – застуджено прохрипів крамар.

– Мені потрібно п’ять магом’ячів, чорний бісер, проклятий пил з алмазних копалень і пасмо болотниці.

Крамар якщо й здивувався, то не подав знаку.

– З пилом проблема, – відповів він, викладаючи на прилавок мішечки з м’ячами та бісером. – Два тижні чекаємо посильного, а його все немає.

Мені зрозуміла його мова. Грошей хоче, торгується.

– Що ж робити? Мені пил ось як потрібен! – розгублений Гріс провів ребром долоні по шиї.

На нього було шкода дивитися – плечі опустилися, зсутулився, нервово покусував губи. Так, не вміє хлопчина торгуватися.

– А ви пошукайте, пане крамарю, – вступила в торг я. – Раптом десь і завалявся. Ви ж бачите, моєму супутнику він конче потрібен, – я нахилилася до нього і гарячим шепотом продовжила: – Кажуть, що лихо йде з півночі. Ми повинні спробувати його зупинити.

Крамар, розмірковуючи, зсунув брови.

– А як не вийде? – не здавався він.

– Ми не дізнаємося, якщо не спробуємо, – підморгнула йому я.

– А що за лихо? – очі торговця блиснули гарячковим вогнем. Ти диви! Піди вже бариш підраховує!

– Кажуть, неподалік диво сталося, – ще тихіше зашепотіла я. – Замок сам по собі відбудувався.

– Та чи мало що кажуть, – криво посміхнувся торговець.

Знає, шельма! Гаразд, буду бити в лоба.

– А господаря не боїтеся? Трапляється часом...

– Що ти таке базікаєш, дівко! – засопів крамар і поліз кудись під прилавок.

Прекрасно! Наживку проковтнули.

– Ось, один, на щастя, залишився, – розтягнув губи у вимученій усмішці торговець.

Богріс просяяв. Я переможно посміхнулася.

– Дякую, добрий пане.

– Ще чогось бажаєте?

– Пасмо болотниці, – нагадав Гріс.

Торговець кинув блідо-зелений пучечок клоччя. Гріс навіть не глянув у його бік.

– Це з бороди болотника, а мені потрібне волосся болотниці.

– Гм! – крамар цього разу поклав на прилавок яскраво-зелене пасмо, перехоплене тонкою ниткою з маленькою блакитною намистинкою.

– Скільки з нас?

Крамар примружився, потім загнув кілька пальців, немов прикидав вартість.

– Два золотих і п’ять срібняків. І за мішечки – по три мідяки. Разом: два золотих, п’ять срібняків і дев’ять мідяків.

– Два золотих і три срібняки, – сказала я тоном, що не терпить заперечень. – Ми, ризикуючи своїми життями, добровільно йдемо вас рятувати. І безчесно за звичайну полотняну торбинку дерти з магів три шкури. Якби це були магічні мішечки, ми б заплатили.

– Отож бо і воно – добровільно, – єхидно посміхнувся крамар, вихоплюючи з моєї промови рятівні слова для своєї кишені. – Вас ніхто не змушував і не наймав.

– Ви не питали, а я і не казала. Наші наймачі стоять за дверима. Покликати?

Я ж знаю, що з ельфами він не захоче зв’язуватися. Тому дозволила собі трохи більше, ніж потрібно.

– Не треба, – знітився господар. – Хай буде по-вашому.

Богріс витягнув знайомий гаманець, – коли тільки Рані встиг його наповнити грошима й передати йому? – дістав гроші й поклав на прилавок.

– Вдалого полювання, – побажав нам торговець, ховаючи гроші під балахоном.