Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

Оригінал був написаний англійською мовою й містив у собі безліч латинських запозичень. Ми пропонуємо увазі читачів його буквальний переклад.

І

Пригадую, мої поневіряння почалися в одному із садів у Фівах Стобрамних{352} у той час, коли імператором у Римі був Діоклетіан{353}. Я уже встиг узяти участь у кількох єгипетських війнах, що завершилися зовсім недавно, хоча й не зажив там слави, й був тепер трибуном легіону, який розташувався постоєм у Береніці, на березі Червоного моря: лихоманка й чаклунство вкоротили віку багатьом з тих, котрі воліли б зустріти свою смерть у битві, від гострої криці. Мавританці були розбиті; земля, на якій раніше стояли бунтівничі міста, тепер навіки перейшла у володіння Плутона{354}; і марно переможена Александрія благала в цезаря пощади; не минуло й року, як легіони здобули повний тріумф, і я навіть не встиг як слід подивитися в очі Марсу. Я був цим вельми засмучений і, либонь, саме тому подався в глиб неозорої й моторошної пустелі шукати таємниче Місто Невмирущих.

Мої поневіряння почалися, як я вже згадував, в одному саду, у Фівах. Усю ту ніч я не спав, бо на серці мені було тривожно. Я піднявся з ліжка ще до світанку; мої раби спали, а в небі висів місяць того самого кольору, що й безкраї піски. На обрії з’явився вершник — він наближався, геть виснажений і закривавлений. За кілька кроків від мене він зіскочив з коня. Ледь чутним, але дивно напруженим голосом він запитав латиною, як називається річка, що текла попід мурами міста. Я відповів йому, що це річка Єгипет, яка живиться дощами.

— Я шукаю зовсім іншу річку, — сумно відповів мені він, — таємничу річку, чиї води змивають з людей смерть.

Темна кров струменіла з його грудей. Він розповів, що його батьківщина в горах, по той бік Гангу, і що в тих горах люди переконані: якщо йти все на захід і на захід, туди, де кінчається світ, то дійдеш до річки, води якої дають безсмертя. І він додав, що там, на самому краю землі, стоїть Місто Невмирущих — місто бастіонів, амфітеатрів і храмів. Ще й на світ не зазоріло, як він помер, а я вирішив відшукати те місто й ту річку. Кілька полонених мавританців, допитаних за допомогою ката, підтвердили розповідь подорожнього; один згадав про Єлисейські поля, розташовані на самому краю світу, де люди живуть дуже довго; другий — про гірські верховини, серед яких народжується Пактол, і тамтешніх верховинців, що живуть сто років. У Римі я розмовляв з філософами, які схилялися до думки, що побільшувати тривалість людського життя, — це те саме, що надовше розтягувати агонію та примушувати людину помирати не один раз. Я навіть не знаю, чи повірив я бодай на якусь мить в існування Міста Невмирущих; гадаю, з мене тоді було цілком досить того, що я прагнув податися на його пошуки. Флавій, проконсул Ґетулії{355}, дав мені на допомогу двісті своїх солдатів. Набрав я і найманців, які запевняли, що знають дорогу, але потім розбіглися найпершими.

Наступні події майже стерли з пам’яті спогад про перші дні нашої подорожі. Ми вирушили з Арсіної{356} й заглибилися в гарячу пустелю. Перейшли через країну троглодитів, які пожирають змій і ще не навчилися користуватися словом; потім — землю ґарамантів, які мають жінок у спільному користуванні й годуються лев’ячим м’ясом; далі — країну авґілів, які поклоняються тільки Тартарові{357}. Мандрували ми й через інші пустелі, де пісок чорний, як вугілля; де пересуватися можна тільки вночі, бо денна спека нестерпна. Здалеку я побачив гору, що дала своє ім’я Океанові: на її схилах росте молочай, що знешкоджує отруту, а на вершині живуть сатири, народ брутальний і небезпечний, схильний до любострастя. Нам здавалося неймовірним, щоб у цих варварських краях, де земля плодить тільки страховищ, могло знайти собі прихисток уславлене місто. Проте ми просувалися далі й далі, бо повернутися назад для нас було б ганьбою. Декотрі зухвальці спали, не затуляючи обличчя від місячного проміння, — їх спопелила лихоманка; інші знайшли божевілля й смерть у застояній воді підземних колодязів. І тоді мої люди почали розбігатися; потім — бунтувати. Щоб придушити ті заколоти, я не вагався застосовувати найжорстокіші заходи покарання. Я наказував іти вперед і вперед, аж поки один центуріон не остеріг мене, що заколотники (прагнучи помститися мені за те, що я розіп’яв одного з них) змовилися мене вбити. Тоді я покинув табір разом з кількома солдатами, що залишилися мені вірні. В пустелі я розгубив їх посеред піщаних ураганів і темної ночі. Мене поранило стрілою, яку пустив із лука один критянин. Кілька днів я блукав, не знаходячи й краплі води, а може, то був один нескінченний день, подовжений пекучим сонцем, лютою спрагою і страхом померти від спраги. Я пустив повіддя й віддався на волю свого коня. Коли розвиднілося, на обрії забовваніли піраміди та башти. В болісному запамороченні мені примарився невеликий і чистенький лабіринт. У самому його центрі стояв глек з водою; я майже торкався його руками, я бачив його очима, але ходи лабіринту були такими заплутаними й підступними, що я знав: я помру раніше, ніж добудуся до нього.

II

Прийшовши до тями після цього кошмару, я побачив, що лежу зі зв’язаними руками у видовженій і неглибокій кам’яній ніші, не більшій за звичайну могилу й видовбаній у крутому схилі гори. Краї цієї заглибини були вологі, радше вичовгані часом, аніж відшліфовані зусиллями людей. Моє серце болісно калатало, і я знову відчув, що мене спопеляє спрага. Я вистромив голову зі своєї ями й слабко закричав. Біля підніжжя гори нечутно котив свої води каламутний потік, пробиваючись крізь пісок та купи сміття; а на його протилежному березі сяяло у променях надвечірнього чи вранішнього сонця Місто Невмирущих — було очевидно, що це воно. Я побачив мури, арки, монументальні фасади та форуми. Близько сотні неоднакових і нерівномірно розташованих ямок, схожих на мою, виднілися на схилі гори та в долині. В піску були вириті неглибокі окопи. З усіх цих жалюгідних заглибин та ніш вигулькували голі люди з сірою шкірою й розкудланими бородами. Мені здалося, я їх упізнав: вони належали