Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

— О, мій любий бідолашний Нейл! То він досі там, унизу? Й досі сердиться? Який жах!

— Сподіваюсь, ви невдовзі з ним побачитесь, — зауважила я.

— Ти поранена, — блиснула очима Маріса. — Поглянь на цю кров. Гадаю, ти незабаром помреш.

— Еге ж, ви чудово знаєтесь на питаннях смерті.

— Ти скоро стечеш кров’ю.

— Оце вже навряд, — я підняла рапіру й стала до бою. — Починаймо!

Жінка теж узялася за свій клинок:

— Мушу сказати тобі, Люсі, що з такою раною в боці битись нелегко. М’язи мимоволі скорочуються від болю. Я знаю це, бо сама чудово фехтую. Саме я першою застосувала рапіру проти привидів. Я винайшла чимало бойових прийомів. Саме таким чином я приборкала Маддейнську Примару. Це я...

— Замовкніть уже нарешті, — перервала я її. — Усі ці подвиги ви здійснили п’ятдесят років тому, та ще й в іншому тілі. Цікаво, коли ви востаннє брали до рук рапіру, Марісо? Сподіваюсь, що ваші навички вже трохи заіржавіли.

— Гаразд, — відповіла вона, відгортаючи пасмо волосся з очей. — Зараз побачимо.

Вона кинулась на мене, як кобра. Я відбила її атаку й застосувала «прийом Куріясі» — довгу комбінацію справжніх і несправжніх ударів, що спантеличує суперника. Маріса засапано відповіла на цей прийом своїм ударом.

Далі все тривало серед цілковитої тиші, крім хіба що брязкоту заліза. По один бік письмового стола осяйний дух стьобав щупальцями, намагаючись дістати ними Локвуда. По другий бік Маріса перейшла в наступ. Нам з Локвудом доводилось помалу відступати, тож урешті ми виявились із ним пліч-о-пліч: він рубав своїм клинком виткі примарні щупальця, а я відбивала шалені жінчині удари. Наші викривлені постаті в розбитих дзеркалах стрибали, то зменшуючись, то збільшуючись. Ще раз нагадаю: за увесь цей час ніхто з нас не промовив ані слова — лунали тільки брязкіт металу та огидний скрип битого скла під важкими підошвами чобіт. Ми обмінювались ударами, нападаючи, ухиляючись, погойдуючись і переступаючи на нове місце. Збоку це мало скидатись на якусь химерну виставу.

І в цієї вистави був глядач. Краєчком ока я помітила дух черепа, що дивився на нас приблизно з середини кімнати.

Ще нещодавно — я це чудово знала — Локвуд ледве тримався на ногах від утоми. Та хіба можна було це сказати зараз, дивлячись на його легкі кроки й порухи, що дозволяли йому уникати дотику примарних щупалець? Він орудував рапірою витончено, впевнено, так само грайливо, ніби тренувався на Плавучому Джо та Есмеральді в підвалі нашого будинку. Я спостерігала за його недосяжною для мене спритністю і водночас відповідала ударами на всі удари темноволосої жінки. Невдовзі я побачила, як її очі почали змінюватись. Упевненість у них поволі поступалась місцем сумніву.

— Езекієлю! — зненацька вигукнула вона. — Допоможи мені!

Несподівані Локвудові удари завдавали болю осяйній примарі, не давали їй застосувати повну силу. Однак проблема в тому, що коли ти б’єшся з потужним привидом — таким, як Езекієль, хай там до якого типу він належав, — то його не можна надовго загнати в куток: він перепочине, накопичить силу й вибухне люттю. Ось і зараз, підбадьорений вигуком Маріси, він затяг щупальця в себе, а натомість підняв свої вогненні руки.

Кімнатою прокотилась потужна хвиля надприродної енергії. Ми з Локвудом позадкували, проте виявилось, що цю хвилю було спрямовано не на нас. Одна канапа біля стіни злетіла в повітря. Дух махнув рукою, й вона, стрімко набираючи швидкості, помчала в наш із Локвудом бік просто нам на голови.

Рятуватись було запізно. Я заплющила очі...

І розплющила їх.

Ні, мене не розчавило канапою. Нічого взагалі не сталось. Канапа висіла в повітрі за кілька футів від мене, погойдуючись, мов човен на річці.

Дух на ім’я Езекієль знову махнув рукою. Канапа здригнулась, пролетіла ще трохи вперед, аж раптом відскочила назад, відкинута іншою, ще потужнішою силою. Я озирнулась...

І побачила, що поряд стоїть дух черепа.

Обличчя худорлявого юнака було напрочуд спокійне. Він ліниво розглядав свої нігті на одній руці, а другу підніс — і канапа попливла геть від нас, явно виходячи з-під влади Езекієля. Юнак рвучко опустив руку — канапа шалено вдарилась об стіну й розтрощилась на шматки.

— Ти, смердючко! — долинув шалений крик Езекієля. — Ти наважився кинути мені виклик?!

— Оце то тип! — мовив у відповідь дух черепа. — Скажи-но правду, Люсі: чи могла б ти хоч трохи прожити поряд із таким бовдуром? Недотепою без почуття гумору, що не вміє навіть влучно пожартувати? Немає гіршої кари, ніж провести цілу вічність із таким занудою!

Езекієль знову махнув руками. Тепер у повітря знялася висока шафа, що стояла позаду стола. Юнак легенько ляснув пальцями, й шафа, вмить розвернувшись, промчала повз Езекієлеву голову, висадила шибку й зникла в темряві за вікном.

Дух спересердя аж почорнів. Спробував атакувати ще раз і закрутив у повітрі вихор, як це роблять розлючені Полтерґейсти. Проте череп відразу послав у відповідь свій порив вітру, й два вихори знищили один одного.

Увесь цей час Маріса Фіттес так само нерухомо спостерігала за їхньою сутичкою, як і ми з Локвудом. Тільки тепер вона оговталась і знову полізла на мене з рапірою. Дух черепа просто показав на неї пальцем — хвиля примарного вітру одразу збила Марісу з ніг і припечатала її спиною об край стола. Стогнучи з болю й лаючись, вона впала на підлогу.

— Ой-ой-ой! — мовив череп. — Тітоньці боляче!

— Люсі! Джерело! — гукнув мені Локвуд.

Проте я вже й так поспішала до Маріси. Підійшла, носаком чобота вибила з її руки клинок і пожбурила рапіру геть. Далі зірвала з жінчиного зап’ястка нефритовий браслет — він був такий пекучо-холодний, що я мало не зойкнула. Тримаючи браслет у руці, я другою рукою полізла до кишеньки на поясі, де в мене була схована срібна сітка.

Дух на ім’я Езекієль дико завив. Німб у нього над головою згас, та й сам привид якось зменшився, скорчився, обернувшись на темну потворну тварюку з вогненними очима й чорним проваленим ротом. Вона кинулась на мене, проте я вже встигла витягти з кишеньки сітку й загорнула в неї браслет. Дух почав