Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

— Ні, це не так, — кажу, чухаючи потилицю. — Ви забрали ключ у непритомного Джонатана Дербі після того, як ударили бідаху вазою по голові. Деніел Коулрідж найняв вас, щоб ви поцупили записник Стенвіна, так?

— Це… Це дурня якась… — виправдовується Каннінгем.

— Чарльзе, будь ласка, — кажу я з притиском. — Зі Стенвіном я вже поговорив.

Рештон стільки разів покладався на Каннінгемову дружбу й поради впродовж багатьох років, що зараз просто нестерпно дивитися, як той крутиться, наче вуж на пательні, коли я його розпитую.

— Я… я не хотів його бити, — каже Каннінгем присоромлено. — Я допоміг Рейвенкортові забратися до ванни й збирався вже поснідати, коли почув якийсь шум на сходах. Побачив, як Дербі чкурнув до кабінету, а за ним назирці — Стенвін. От я й подумав, що, поки всі зайняті, зможу прослизнути до Стенвінової спальні й поцупити той записник. Але там був охоронець, тому я сховався в одній з кімнат з іншого боку коридору й вирішив зачекати та поглянути, що відбуватиметься далі.

— Отже, ви бачили, як доктор Діккі вколов охоронцеві снодійне, а потім Дербі знайшов записник, — кажу я. — Ви не могли дозволити йому піти зі своєю здобиччю, бо добре знали, яка вона цінна.

Каннінгем з готовністю киває.

— Стенвінові відомо, що насправді сталося того ранку. Він знає, хто вбив Томаса, — каже він. — Увесь цей час він брехав. У його записнику є відомості про те, як усе було насправді. Коулрідж розшифрує його для мене, і всі дізнаються, що мій батько — мій справжній батько — ні в чому не винний.

В очах його дедалі помітніший страх.

— А чи Стенвінові відомо про угоду, яку я уклав з Коулріджем? — запитує раптом камердинер. — Це що, саме тому ви з ним зустрічалися?

— Він нічого про це не знає, — кажу я лагідно. — Я навідався до нього розпитати про вбивство Томаса Гардкасла.

— І він щось вам розповів?

— Мусив, бо я врятував йому життя.

Каннінгем і досі стоїть навколішки. Наразі він хапає мене за плечі.

— Реше, та ви ж справдешній чарівник! — вигукує він. — Ну ж бо, не мучте мене, розповідайте вже!

— Він стверджував, нібито бачив закривавлену леді Гардкасл із мертвим сином на руках, — кажу я, пильно дивлячись на нього. — Стенвін дійшов того єдиного висновку, що його можна було дійти за тієї ситуації. Аж за кілька хвилин з’явився Карвер і наполіг, щоб Стенвін дав свідчення проти нього.

Каннінгем дивиться кудись крізь мене, обмірковуючи довгоочікувану відповідь, якої так прагнув. Коли він знову заговорює, голос звучить гірко.

— Певна річ, — каже він, опускаючись на підлогу. — Я роками намагався довести, що батько ні в чому не винний, і зрештою з’ясувалося, що вбивцею є моя мати.

— Чи давно вам відомо, хто ваші справжні батьки? — питаю я, щосили намагаючись, щоб голос звучав співчутливо.

— Мати розповіла правду, коли мені виповнився двадцять один рік, — відповідає він. — Вона запевняла, що батько зовсім не чудовисько, хай там що всі стверджували, але ніколи не пояснювала, чому так на цьому наполягає. Відтоді я постійно намагався з’ясувати, що саме вона мала на увазі.

— Ви ж бачилися з нею вранці, так?

— Я приніс їй чай, — каже він. — Вона пила його, лежачи в ліжку, і ми розмовляли. Я робив так іще з дитинства, а вона в цей час розпитувала про мій настрій, про навчання. Була дуже лагідна до мене. Я над усе полюбляв ці миті.

— А цього ранку? Вона нічого підозрілого не казала?

— Про вбивство Томаса? Ні, цю тему ми не обговорювали, — озивається Каннінгем саркастично.

— Я мав на увазі щось незвичне. Щось таке, що не було їй властиве.

— «Незвичне»… — форкає він. — Вона вже впродовж року чи навіть більше поводиться незвично. Я взагалі не збагну, що з нею відбувається. То вона сміється, то ридає…

— Упродовж року, — повторюю я замислено. — Тобто відтоді, як вона востаннє побувала в Блекгіті на роковини Томасової загибелі?

Це ж саме після цих відвідин вона приїхала до Майкла з безладними вигуками про якесь убрання.

— Так… напевне, — каже він, смикаючи себе за мочку вуха. — Не знаю… Як гадаєте, може, це її гнітить? Я маю на увазі відчуття провини… Це б пояснило, чому вона аж так химерно поводиться. Може, вона намагається зібратися на силі, щоб нарешті зізнатися в скоєному? Тоді зрозуміло, чому зранку вона була в такому дивному настрої.

— У якому саме настрої? Про що ви говорили?

— Та, власне, вона була дуже спокійна. Відчужена якась. Повторювала, що треба все виправити. Мовляв, їй прикро, що я змушений був соромитися батькового імені… — Обличчя його стає нещасним. — То он воно як! Вона хоче зізнатися сьогодні, під час балу! Це саме через те вона приїхала до Блекгіту й запросила тих самих гостей, що й тоді, дев’ятнадцять років тому!

— Можливо, — кажу я, не в змозі приховати сумнів. — А чому в її щоденнику всюди відбитки ваших пальців? Що саме ви там шукали?

— Коли я став її розпитувати, вона попросила зазирнути в щоденник, щоб перевірити, о котрій у неї призначено зустріч з головним стайничим. Сказала, що після цього розповість мені все. Попросила прийти до стайні. Я чекав на неї, але вона так і не з’явилася. Я цілий день її шукав, але ніхто її не бачив. Може, вона подалася до селища?

Я вдаю, ніби не почув цього припущення.

— А розкажіть-но мені ще про того хлопчика-грума, який зник, — кажу натомість. — Ви про нього розпитували головного стайничого.

— Та, власне, там нема про що розказувати. Кілька років тому я сидів у пабі з інспектором, який розслідував убивство Томаса. Він ніколи не вірив, що мій батько — Карвер, я маю на увазі, — у цьому винен. Переважно через те, що інший хлопчик, Кіт Паркер, зник за тиждень до того, коли мій батько був у Лондоні з лордом Гардкаслом. Цей збіг інспекторові не сподобався. Він став розпитувати про цього хлопця, але нічого не дізнався. Скидалося на те, що Паркер просто собі ні сіло ні впало взяв і пішов, нікого заздалегідь не попередивши, і так і не повернувся. Тіла не знайшли, тому спростувати чутки про те, що він просто втік, не вдалося.

— Ви були з ним знайомі?

— Трохи. Він іноді грав з нами, але зазвичай діти челяді також мають свої обов’язки по господарству. Він більшість часу проводив у стайні. Ми бачилися хіба що зрідка…