Читати книгу - "Чорнильне серце"

— Її вже давно не стало, — нарешті відповів він. — Меґі було тоді якраз три роки. А що з твоєю матір’ю?

Фарид знизав плечима й звів очі на небо. Воно сяяло такою блакиттю, немовби ночі ніколи й не було.

— Ну, то я, мабуть, піду — сказав він, сховав ножа й узяв заплічника Вогнерукого.

Ґвін спав за якихось кілька кроків під деревом, згорнувшись калачиком поміж корінням. Фарид узяв його й змусив залізти до заплічника. Ґвін сонно протестував, але Фарид почухав його за вушком і зав’язав заплічника.

— А навіщо ти береш куницю? — з подивом запитала Елінор. — Тебе викаже вже її запах.

— Вона може знадобитися, — відповів Фарид і запхав до заплічника й кінчик пухнастого хвостика, що виглядав звідти. — Ґвін кмітливий, кмітливіший за собаку, вже не кажучи про верблюда. Розуміє, що йому кажуть, і, може, знайде Вогнерукого.

— Фариде! — Чарівновустий попорпався у кишенях і знайшов клаптик паперу. — Не знаю, чи ти знайдеш, де вони тримають Меґі, — промовив він, поквапно дряпаючи щось олівцем на папері, — але якщо тобі все ж таки пощастить, спробуй передати їй оцю записочку.

Фарид узяв папірця, подивився на нього й спитав:

— Що тут написано?

Елінор висмикнула записку з його пальців.

— Чорт забирай, Мортимере, що це таке? — здивувалася вона.

— Ми цим шрифтом уже не раз писали одне одному таємні послання, — усміхнувся Чарівновустий. — Меґі опанувала його навіть краще, ніж я. Невже ти не впізнаєш цей шрифт? Ми взяли його з однієї книжки. Тут написано: «Ми зовсім близько. Не хвилюйся, скоро ми тебе заберемо. Мо, Елінор і Фарид». Цю записку, крім Меґі, ніхто не прочитає.

— А-а! — протягла Елінор, повертаючи Фаридові папірця. — Що ж, гаразд. Якщо записка попаде не в ті руки, то так воно буде, мабуть, і краще, бо, може, хтось із тих паліїв усе ж таки вміє читати.

Фарид згорнув папірця так, що він став не більшим за монету, і сховав до кишені штанів.

— Я повернуся не пізніше, ніж сонце підіб’ється над отим пагорбом, — сказав він. — А якщо не повернусь…

— …я піду тебе шукати, — доказав за нього Чарівновустий.

— І я також, певна річ, — додала Елінор.

Фаридові ця ідея не дуже припала до вподоби, але про це хлопчина змовчав.

Він пішов тим самим шляхом, яким минулої ночі вирушив Вогнерукий, — вирушив і зник, немовби десь у темряві його проковтнули злі духи.

Пушок на карнизі

Лише мова захищає нас від страху перед тим, чому немає ім’я.

Тоні Морісон. Промова з нагоди вручення йому Нобелівської премії 1993 р.

Цього ранку сніданок Меґі й Феноліо приніс Пласконіс, і то не просто окраєць хліба та кілька оливок. Він поставив на стіл кошика з фруктами, а також повну тарілку солодкого печива. Однак Пласконосова посмішка Меґі дуже не сподобалася.

— Усе для тебе, принцесонько! — ошкірився він і вщипнув її своїми вузлуватими пальцями за щоку. — Щоб голосок у тебе був ще міцніший. Відколи Баста пробовкався про майбутню страту, усі тут ходять такі збуджені! Що ж, я завше казав: у житті має бути ще щось, крім дохлих півнів та стрілянини по котах.

Феноліо поглянув на Пласконоса з такою огидою, немовби, попри все своє бажання, не міг повірити, що це створіння вийшло з-під його пера.

— Правду кажу. Бо в нас тут з біса давно вже не було гарних страт, — торочив Пласконіс, рушаючи до дверей. — Ми тільки й чули: «Не варто привертати увагу!» А коли треба було когось прибрати — «Тихесенько, обережненько! Так, ніби це нещасливий випадок!» Яке ж тут задоволення? А ніякого. Не те що колись — із випивкою, закускою, з музикою й танцями, як воно й годиться. Але цього разу ми влаштує все так, як за добрих давніх часів.

Феноліо надпив ковток чорної кави, яку приніс Пласконіс, і похлинувся.

— Що? Тобі, старий, такі видовища не до шмиги? — Пласконіс зміряв його глузливим поглядом. — Повір мені, Каприкорн коли вже влаштовує страту, то це щось надзвичайне!

— І кому ти розповідаєш?! — скрушно пробурмотів Феноліо.

Цієї миті у двері постукали. Пласконіс, коли прийшов, причинив їх не щільно, і Даріус, читець, стромив голову в шпарину.

— Даруйте! — стиха сказав він, сторожко поглядаючи на Пласконоса, мов ото пташка, що має прослизнути повз голодного кота. — Я… той… маю послухати, як дівчинка читає. Каприкорн розпорядився.

— Он як?! Що ж, сподіваюся, цього разу вона вичитає нам що-небудь корисне. Баста показав мені ту фею… З неї навіть пилок не сиплеться, хоч як її тряси. — У погляді, що його Пласконіс кинув на Меґі, була огида й повага воднораз. Він, мабуть, мав її трохи не за відьму. — Постукаєш, коли надумаєш виходити! — пробурмотів він у дверях, протискуючись повз Даріуса.

Той кивнув головою і якусь хвилю стояв нерухомо. Потім знічено підсів за стіл до Меґі й Феноліо. Він жадібно дивився на фрукти, поки старий посунув кошика ближче до нього. Даріус нерішуче взяв абрикосу й поклав той невеличкий плід до рота так святобливо, ніби знав, що такою лакоминкою вже не смакуватиме повік.

— Господи, це ж абрикоса! — іронічно кинув Феноліо. — У цих краях не вельми й рідкісний фрукт!

Даріус збентежено виплюнув у долоню кісточку.

— Коли мене замикали в цій кімнаті, — нерішуче пояснив він, — то завше давали тільки черствий хліб. Вони забирали в мене й книжки, але кілька я все ж таки приховав, і коли голод ставав уже просто нестерпним, я розглядав картинки в книжках. На найкращій картинці були намальовані абрикоси. Іноді я сидів тут годинами, дивився на намальовані фрукти, й у мене текла слинка. Відтоді я не можу стриматися, коли бачу їх.

Меґі взяла з кошика ще одну абрикосу й поклала в його худу долоню.

— І часто вони тебе замикали? — запитала вона.

Даріус стенув плечима й ухильно відповів:

— Щоразу, коли я вичитував не зовсім вдало. Тобто майже завжди. Та згодом вони кинули це робити, бо помітили, що від страху я читаю не краще. Навпаки… Узяти, приміром, Пласконоса… — Він стишив голос і стривожено зиркнув на двері. — Його я вичитав, коли поруч зі мною стояв Баста з ножем. Ось вам і наслідок. — Із прикрістю стенув вузенькими плечима.

Меґі звела на нього співчутливий погляд і нерішуче поцікавилась:

— А жінок ти теж вичитував?

Феноліо насторожено стрельнув у її бік очима.

— Звичайно, — відповів Даріус. — Мортолу, наприклад! Щоправда, вона стверджує, нібито я зробив її старішою