Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

Він замовк, зрозумівши, що виглядає не стурбованим, а смішним. Звісно, Лядвио божевільний, проте — оце так сюрприз! — Стрітер, виявляється, також божевільний! Принаймні, коли мова заходить про його старого друга. Плюс...

«In cancer veritas»[203], — подумав Стрітер.

— Отже, давайте підсумуємо, — Лядвио почав торкатися кінчиків своїх пальців, і зовсім вони були не довгими, а коротесенькими, м’ясистими й безневинними, як і загалом він сам. Том Ґудх’ю був вродливішим за вас навіть у дитинстві. Був обдарованим фізично і мав спортивні успіхи, про які вам залишалося лише мріяти. Дівчина, котра на задньому сидінні вашої машини тримала свої гладенькі білі стегна міцно стуленими, розсунула їх перед Томом. Він з нею одружився. Вони все ще кохають одне одного. З дітьми все гаразд, я гадаю?

— Здорові та гарні, — сказав, мов сплюнув, Стрітер. — Одна виходить заміж, другий у коледжі, третій закінчує школу. І цей там також капітан футбольної команди! Яке коріння, таке, курва, й насіння!

— Правильно. І понад те — це вишенька на шоколадному пломбірі — він багатий, а ви пробиваєтеся крізь життя з нікчемною зарплатнею тисяч шістдесят на рік чи близько того.

— Я отримав бонус за оформлення йому тієї позики, — про мурмотів Стрітер. — За те, що виявив передбачення.

— А насправді ви тоді мріяли про підвищення.

— Звідки вам це відомо?

— Зараз я бізнесмен, проте свого часу теж був скромним службовцем на фіксованій зарплатні. Вигнали мене раніше, ніж я встиг звільнитися сам. Найкраще з усього, що зі мною траплялося. Я знаю, як воно буває. Щось іще? Не соромтесь, можете знімати весь тягар у себе з душі.

— Він п’є мікроброварну «Плямисту курочку»[204]! — закричав Стрітер. — Ніхто більше в Деррі не п’є цього претензійного лайна! Тільки він! Тільки Том Ґудх’ю, Сміттєвий Король!

— А спортивну машину він має? — Лядвио говорив спокійно, словами, немов шовком вистеленими.

— Ні. Якби мав, міг би принаймні жартувати з Дженет про автомобільну менопаузу[205]. Він їздить тим клятим «Рейндж Ровером»[206].

— Мені здається, мусить бути ще дещо, — сказав Лядвио. — Якщо я не помиляюся, ви можете й цей тягар також зняти собі з душі.

— У нього нема раку, — Стрітер промовив це майже пошепки. — Йому п’ятдесят один, як і мені, а він здоровий, як той... як якийсь, блядь... кінь.

— Ви також.

— Що?

— Все зроблено, містере Стрітер. Чи може, оскільки я відвернув ваш рак, принаймні тимчасово, я тепер можу звертатися до вас на ім’я, Дейве?

— Ви вельми божевільна людина, — промовив Стрітер не без захвату.

— Ні, сер. Розум я маю тверезий, як пряма риска. Але завважте, я сказав тимчасово. Наші з вами стосунки зараз перебувають на стадії «спробуйте — і захочете купити». Цей період триватиме щонайменше тиждень, можливо, днів десять. Я наполегливо вам раджу зробити візит до вашого лікаря. Я певен, він відзначить надзвичайне покращення вашого стану. Але це не триватиме довго. Якщо...

— Якщо що?

Лядвио нахилився ближче з дружньою посмішкою. Знову здалося, що в нього забагато зубів (і то великих), як для такого необразливого рота.

— Я час від часу з’являюся тут, — повідомив він. — Зазвичай о цій порі дня.

— Перед самим заходом сонця.

— Саме так. Більшість людей мене не помічають — дивляться крізь мене, немов крізь порожнечу, — але ж ви мене видивлятиметеся. Хіба не так?

— Якщо мені покращає, я беззаперечно вас шукатиму, кивнув Стрітер.

— І ви привезете мені дещо.

Усмішка Лядвио поширшала, і Стрітер побачив дивовижну, жахливу річ: зуби цей чоловік мав не просто численні й величезні. Вони в нього були гострющі.

* * * * *

Коли він приїхав додому, Дженет у пральній кімнаті складала білизну.

— Нарешті ти повернувся, — сказала вона. — Я вже почала було хвилюватися. Як їздилося, нормально за кермом?

— Так, — відповів Стрітер.

Він роздивлявся в кухні. Вона здалася йому якоюсь ніби трохи інакшою. Скидалася ніби на кухню в сновидінні. Він увімкнув світло, зразу стало трохи краще. Лядвио був сновидінням. Лядвио і його обіцянки. Звичайний собі душевнохворий, котрого відпустили на одноденну прогулянку з психлікарні «Акадія».

Підійшла дружина і поцілувала його в щоку. Була вона розпашілою від сушарки і дуже гарною. Їй теж було вже п’ятдесят, але виглядала вона на кілька років молодшою. Стрітеру подумалось, що після його смерті в неї, можливо, ще буде гарне життя. Він припустив, що в майбутньому у Мей і Джастіна може з’явитися вітчим.

— Ти маєш кращий вигляд, — сказала вона. — Обличчя явно посвіжішало.

— Справді?

— Справді, — подарувала вона йому підбадьорливу посмішку, неглибоко під якою ховалося занепокоєння. — Ходімо, балакатимеш зі мною, поки я поскладаю решту випраного. А то самій там нудно.

Він пішов услід за нею і став в одвірку пральної кімнати. Допомоги їй звично не пропонував, вона казала, що навіть ганчірки для витирання посуду він складає неправильно.

— Телефонував Джастін, — сказала вона. — Вони з Карлом у Венеції. У молодіжному гостелі. Казав, що таксист, котрий їх віз, розмовляв дуже гарною англійською. Йому там все так цікаво.

— Чудово.

— Ти мав рацію, коли вирішив тримати в секреті свій діагноз, — сказала вона. — Ти був правий, а я ні.

— Вперше за все наше подружнє життя.

Вона наморщила носик.

— Джас так мріяв поїхати в цю подорож. Але ти мусиш про все зізнатися, коли він повернеться. Якраз і Мей приїде з Сірзпорту[207] на весілля Ґрейсі, отже, розказати дітям буде саме на часі.

Ґрейсі мала прізвище Ґудх’ю, вона була старшою дочкою Тома й Норми. Карл, товариш по подорожі Джастіна, був середнім з їхніх дітей.

— Побачимо, — відповів Стрітер. У задній кишені в нього лежав один з його блювальних пакетів, але ніколи ще йому так мало хотілося ригати. Чого йому натомість зараз хотілося, так це їсти. Вперше за багато днів.

«Нічого такого там не було — ти ж це чудово розумієш,