Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

— І все одно mierda, — сказав той, а другий партизан кинув через плече:

— А ми не на колінах, а на череві.

— Слухай ти, комуністе! А чи знаєш ти, що в твоєї Пасіонарії син, такий, як ти, від початку війни сидить у Росії?

— Це неправда, — сказав Хоакін.

— Que va, неправда, — сказав партизан. — Мені це розповів отой динамітник з чудним ім'ям. Він належав до твоєї партії. Нащо йому було брехати?

— Це неправда, — сказав Хоакін. — Вона не стала б ховати сина в Росії від війни.

Хотів би я зараз бути в Росії,— сказав інший партизан із загону Ель Сордо. — Чи не могла б і мене перенести зараз твоя Пасіонарія до Росії, комуністе?

— Якщо ти так віриш у свою Пасіонарію, попроси її, щоб вона забрала нас зараз із цього горба, — сказав третій, з перев'язаним стегном.

— Це зроблять фашисти, — сказав той, що лежав, уткнувшись підборіддям у землю.

— Не кажи такого, — попросив Хоакін.

— Витри з губ материне молоко й подай мені землі в своїй касці,— сказав партизан, що лежав, уткнувшись підборіддям у землю. — Жоден з нас не побачить сьогодні заходу сонця.

Ель Сордо думав: цей горб скидається на шанкер. Або на груди молодої дівчини без соска. Або на вершину вулкана. А ти бачив хіба вулкан, подумав він. Не бачив і ніколи не побачиш. А цей горб просто схожий на шанкер. І облиш вулкани. Пізно вже тепер думати про вулкани.

Він дуже обережно визирнув із-за гриви вбитого коня, і зразу ж унизу, коло самого підніжжя горба, за каменем зацокотів кулемет, і кулі, глухо стукаючи, вп'ялися в кінський труп. Сордо трохи відповз і визирнув у просвіт між кінським крупом і скелею. Троє вбитих лежало на схилі під самою вершиною, там, де вони попадали, коли фашисти під прикриттям кулеметного вогню посунули до вершини, але Сордо і його товариші відкинули їх назад, шпурляючи й скочуючи їм назустріч ручні гранати. Вбитих було більше, але решти він не бачив з цього боку горба. На схилах не було мертвого простору, через який фашисти, атакуючи, могли б підступитися до вершини, і Сордо знав, що, поки в нього є четверо бійців і вистачає патронів та гранат, його звідси не викурять, хіба що притягнуть міномет. Хтозна, можливо, вони вже й послали до Ла-Гранхи по міномет. А може, й ні, бо незабаром усе одно прилетять літаки. Минуло вже чотири години, відколи над ними пролетів розвідник.

Цей горб і справді схожий на шанкер, подумав Ель Сордо. Але ми добре їх наколошматили, коли вони з дурного розуму полізли навпростець. І як вони могли сподіватися, що візьмуть нас отак? Просто в них найновіша зброя, і вони втрачають глузд від самовпевненості. Молодого офіцера, що командував атакою, він убив гранатою, яка, підстрибуючи й перевертаючись, покотилася схилом назустріч фашистам, коли вони бігли, пригинаючись, угору. В жовтому спалаху й сірому димі вибуху він бачив, як офіцер упав долілиць там, де він лежить і досі, наче важкий, подертий клунок-старого шмаття, і далі того місця ніхто з фашистів не пройшов. Сордо подивився на його труп, а потім перевів погляд нижче, на інші тіла.

Вони хоробрі, але дурні, думав він. А втім, їм стало розуму на те, щоб не атакувати знову, доки не з'являться літаки. А може, вони чекають міномета. Краще, якби то був міномет. Сордо знав, що, як тільки встановлять міномет, він і його люди загинуть, але міномет — це була річ нормальна й проста, а думаючи про літаки, він почував себе так, наче з нього стягли весь одяг і навіть шкіру, і він сидить тут, на вершині горба, зовсім голий. Голішому й бути не можна, думав він. В порівнянні зі мною, оббілований заєць захищений, як ведмідь. І навіщо їм літаки? Могли б спокійнісінько викурити нас звідси мінометом. Але вони пишаються своїми літаками й тому неодмінно викличуть їх. Так само вони пишаються своєю автоматичною зброєю й тому так безглуздо посунули просто на нас. Але й по міномет вони, напевно, теж послали.

Один із партизанів вистрелив. Потім квапливо клацнув затвором і вистрелив ще раз.

— Бережи патрони, — сказав Сордо.

— Хтось із тих сучих синів хотів перебігти он до того каменя, — він показав пальцем.

— Ти поцілив його? — спитав Сордо, важко повернувши голову.

— Ні,— відказав той. — Сховався, паскуда.

— От хто проклята сука, то це Пілар, — сказав партизан, що лежав, уткнувшись підборіддям у землю. — Адже знає, сука, що ми тут гинемо.

— Пілар нічого не може зробити, — озвався Сордо. Той, що сказав останні слова, лежав з боку його здорового вуха, і Сордо почув його, не повертаючи голови. — Ну, що вона може зробити?

— Вдарити по цих гадах із тилу.

— Que va, — сказав Сордо. — Вони розпорошилися по всьому схилу. Як же вона може зайти їм у тил? Їх тут чоловік півтораста. А тепер, може, вже й більше.

— Якби ми могли протриматися до ночі,— сказав Хоакін.

— Якби різдво випало на великдень, — сказав той, що лежав, уткнувшись підборіддям у землю.

— Якби в твоєї тітки під спідницею було щось інше, то вона була б не тітка, а дядько, — сказав інший партизан. — Поклич свою Пасіонарію. Вона єдина може нам допомогти.

— Я не вірю в оте, про її сина, — докинув Хоакін. — А якщо він там, то, напевно, вчиться на льотчика чи щось таке.

— Просто його сховали далі від небезпеки, — сказав партизан. 

— Діалектику вивчає. Твоя Пасіонарія теж там побувала.

І Лістер, і Модесто, і всі вони. Мені розповідав про це той хлопець з чудним ім'ям.

— Хай учаться, а потім приїдуть помагати нам, — сказав Хоакін.

—  Хай зараз поможуть, — мовив інший партизан. Він вистрелив і сказав: — Me cado en tal. Знову не влучив.

— Бережи патрони й не балакай стільки, бо захочеться пити, — сказав Сордо. — А на цьому горбі води немає.

— На, візьми, — сказав партизан; тоді, перевернувшись на бік, зняв через голову бурдюк з вином і простяг його Сордо. — Прополощи собі горлянку, старий. Тебе, напевно, спрага мучить через твої рани.

— Дай усім потроху, — мовив Сордо.

— Ну, то я ковтну перший, — сказав власник бурдюка й пустив собі в рот довгу цівку, а потім передав бурдюк іншим.

— Сордо, як ти гадаєш, коли прилетять літаки? — спитав той, що лежав, уткнувшись підборіддям у землю.

— Ось-ось, — відповів Сордо. — Їм уже давно час бути тут.

—