Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім 📚 - Українською

Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

379
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім" автора Володимир Кирилович Малик. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 92 93 94 ... 142
Перейти на сторінку:
Святослава  Київського  з  об’єднаною  силою всієї Руської землі, зустрів лише одного Ігоря з братією. Дізнався  — і злорадно вигукнув:

— Зарвався, Ігорю!  Хоча  й сміливий ти,  хоча й досвідчений воїн, а нині зарвався! Знехтував, злегковажив небезпекою, що  чигає на  тебе! Отут  ми  тебе  й пристьобнемо! Отут, на  Сюурлії чи  на  Каялі, тобі  й кінець буде! Ой-бой!

Вимотавши сили русичів безперервним обстрілом, короткочасними, але  гострими і  кровопролитними кінними наскоками, а  особливо тим, що  змусив їх терпіти спеку й безводдя, Кончак  перед вечором кинувся  всіма силами в атаку.

І знову гаряче небо затьмарилося роями половецьких стріл.  Знову задзвеніли шаблі, закричали вої,  заіржали коні, застогнали поранені. Шум, тріск, гам,  скрегіт, тупіт,  крик знялися над  кривавим бойовищем і не  вщухали ні  на  хвилину.

З палаючим поглядом і запеченими, почорнілими вустами,  з закривавленою пов’язкою на руці  Ігор  гасав  по  полю, піддавав воям духу. Мчав від Святослава до Володимира, від ковуїв до  Всеволода, а  потім до  новгород-сіверців — підбадьорював, закликав триматися і щосили пробиватися до Дінця, надихав і добрим словом, і мечем, а головне — одною своєю появою в самій гущі  бою.

— Ігор  тут! Ігор  з нами!  — лунало по рядах, і вої з новим завзяттям кидалися в  бій,  забуваючи і про  те,  що  ось  уже який час  б’ються вони без  їжі  та  води, що  пече  їх сонце і палить сухий  степовий вітер, що  коні ледве  тримаються на ногах  від  утоми й  спраги, що  майбутнє невідоме. Смерть? Полон?

Вечір  приніс легку  прохолоду, але не приніс перепочинку.  Бій  тривав далі.  Коли стало особливо важко, примчали Ольстин Олексич та Рагуїл  з декількома воєводами.

— Княже, усім  нам  тут  кінець! І вої,  і ковуї, і витязі,  і вся  бгатія ляжуть тгупом!  — схвильовано загаркавив Ольстин. — Тгеба  тікати!

— Як  же втекти? — не  зрозумів Ігор. — Ми  оточені!

— Вночі невеликою дружиною можна буде  пробитися, княже, — почав пояснювати Рагуїл. — Пересядемо на  підмінних коней, знайдемо прогалину серед  половецьких полків  — і проб’ємося!

— А чорні люди? А вої,  у яких  немає підмінних коней? Як  же вони? Залишити їх?

— Усі ми  не  врятуємося! Марна надія! Ігор  спалахнув.

— Що  ви  мовите? Одумайтеся! Як  же  я можу  покинути простих воїнів, а з одними воєводами тікати!  Або нам  добре, або  зле  станеться — то всім  гуртом!  Бо  якщо я втечу  з воєводами та  старшою дружиною, а  простих воїнів залишу в руках  іноплемінників, то який одвіт  дам  перед Богом? Тоді довіку каратимуся більше, ніж  коли б  я  смерть прийняв! Будемо вночі всі  разом пробиватися до  Дінця! Такий мій рішенець!

Присоромлені воєводи поскакали до  своїх  стягів, і бій розгорівся з новою силою — нічний бій!

Вістрям своїм Ігорів полк був націлений на Донець. Мечем і списом прокладали собі шлях  сіверські дружини, встилаючи його  своїм і ворожим трупом. Коли коні почали падати  від знемоги і спраги, воїни спішилися.

Ігор  заохочував:

— Браття і  дружино, тут  зовсім близько! Бувалі люди кажуть, що  за той  час,  скільки потрібно доброму молодцю, щоб  пообідати, ми туди навіть пішки дійдемо!  Так піднатужмося, браття!  Вперед!

Окремі стяги піднатужувалися і глибоко врубувалися в темні й  непроглядні полки половецькі, відтискуючи їх усе далі  й далі  в поле. Здавалося, ще  одне  зусилля — і залізний обруч  половецький трісне. Ігор  кидався до них  і захриплим голосом гукав:

— Соколи! Витязі руські!  Ну,  ще  трохи!  Ще!

Та  прорватися ніде  не  щастило. Всюди на  цьому шляху темною непробивною стіною стояли кочовики, які  супроти одного руського воїна виставляли трьох  чи  чотирьох своїх. І під  ранок стало ясно: тут не  пробитися.

А на  світанні, у неділю 12 травня, трапилося найгірше: раптом почали тікати ковуї.  Скориставшись тим,  що Кончак з-перед них  відтягнув значну частину своїх  сил  на  північ, вони, як тільки загорілася ранкова зоря, прорвали неміцний половецький заслін і кинулися без оглядки в степ.  Вони ще не знали, що  це була  пастка, хитромудро поставлена на них Кончаком.

Над  полем пролунав чийсь стривожений голос:

— Ковуї тікають! Ковуї!

Ігор  щосили ударив острогами Воронця, помчав услід  за втікачами. Ні  Янь, ні  Ждан на  своїх  стомлених конях не змогли його  наздогнати.

— Верніться,  браття!  Верніться!  —  гукав розпачливо Ігор.

Та  ковуї, чи  то не  впізнаючи його, чи  охоплені жахом і бажанням  будь-що врятуватися з  цього пекла, не  хотіли впізнавати, мчали далі,  не  звертаючи на  нього уваги.

Тоді  Ігор   скинув шолом і  ще  дужче  приострожив Воронця.

Невже ніхто  не  впізнає князя?

— Воєводо Ольстин! Браття ковуї!  — загукав щосили.

Та  захриплий голос потонув у гучному тупоті копит  і дикому лементі, що  знявся над  головами втікачів. Лише один вершник оглянувся і зупинився. Це був Михалко Гюргович, син  ковуйського хана  з Остра.

— Прости, княже, — схилив він  чорночубу голову. — Злякалися ми!  Смерті злякалися!.. Адже  половці вважають нас  відступниками, зрадниками і в полон не беруть  — січуть усіх підряд!

За  ковуями здіймалася хмара куряви, а в широку прогалину, що  утворилася в оборонному кільці русичів, хлинули загони кочовиків.

Ігор  зрозумів: це  кінець! Ніяка гать  не  спинить весняну повінь, якщо вона прорвала собі  прірву!  Ніяка сила  не спинить тепер половців, що  скористалися  боягузтвом ковуїв і ринули в саму  серцевину руського війська!

— Прокляття! — вигукнув він.  — Що  ж вони наробили! І самі  загинуть, і нас  усіх віддадуть на  поталу ворогові!

— Там  Каяла, а  за  нею  — озеро, — пояснив Михалко Гюргович. — Вони хочуть  дістатися до  води, а  звідти, напоївши коней і самі  напившись, далі  в степ... Якщо пощастить, звичайно...

— Якщо пощастить... Нещасні! Там  далі  — Каяла! Чи  ж зуміють перебратися  через   неї... Та,  врешті, що  нам  зараз до  них!..

Різкий окрик Яня, що  разом зі Жданом наближався до князя, вивів  Ігоря з заціпеніння:

— Половці!

Ігор  підвів голову. Половці були  недалеко. Вони мчали йому  навперейми. Вже  добре  видно оскали кінських морд, хижий блиск очей  розпалених боєм верхівців.

— Тікаймо! — пригнувся в сідлі Михалко Гюргович і вдарив  князевого Воронця батогом по  крупу.

Коні бігли  з усіх сил.  Та сил  було  мало. Ні  гострі остроги,  ні батіг,  ні лайка, ні понукання, ні благання, — ну,  виручай, друже!  — ніщо не  могло примусити бігти  їх так,  як бігли  напоєні, нагодовані і не  змордовані половецькі коні.

Ось  Янь  і Ждан. Вони тікають разом з князем, але скоро відстають. Відстав  і Михалко Гюргович

1 ... 92 93 94 ... 142
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"