Читати книгу - "Твори. Том 1"

Вона помітила, що Дюруа мовчить, що до нього не звертаються, що йому трохи ніяково; а що дами й досі не покінчили з Академією — з цією улюбленою темою, яка завжди затримувала їх надовго, — то пані Вальтер спитала:

— А ви, пане Дюруа, — ви, певно, обізнані в цьому краще за всіх, і кому віддаєте перевагу?

Він відповів, не вагаючись:,

— Як на мене, пані, головне — не заслуги кандидатів, завжди спірні, а їх вік та стан здоров’я. Я цікавився б не їхнім званням, а їх недугами. Я не дізнавався б, чи зробили вони римований переклад із Лопе де Вега, але докладно розпитав би про стан їхньої печінки, серця, нирок та спинного мозку. Для мене добра гіпертрофія, добра альбумінурія, а надто початок м’язової атрофії важили б у сто разів більше, ніж сорок томів міркувань про патріотичні мотиви в поезії варварських народів.

Здивоване мовчання було відповіддю на ці слова.

Потім пані Вальтер спитала, усміхаючись:

— Чому ж так?

— Тому, — відказав Дюруа, — що я в усьому шукаю тільки втіхи для жінок. Академія ж, пані, цікавить вас насправді лише тоді, коли помирає хто-небудь з академіків. Чим більше їх помирає, тим приємніше для вас. Але, щоб вони помирали швидко, треба обирати старих і хворих.

А що присутні й досі дивувались, то він додав:

— Зрештою, і я такий самий, як ви, і я з великою приємністю читаю в паризькій хроніці про смерть того чи того академіка. Я відразу ж питаю себе: «Хто має заступити його?» — і складаю свій список. Це гра, дуже мила, світська гра, в яку грають в усіх паризьких салонах щоразу, коли вмирає хто-небудь із безсмертних: «Гра в смерть і сорок старих».

Дами, все ще трохи збентежені, почали, проте, посміхатись, — таке влучне було це зауваження.

Дюруа закінчив, підводячись:

— Це ви обираєте їх, пані, а обираєте ви їх тільки для того, щоб вони вмирали. Отже, обирайте старих, дуже старих, якнайстаріших, і ніколи ні на що інше не зважайте.

Він дуже граціозно вклонився і вийшов.

Тільки-но він зник, одна з дам мовила:

— Цікавий юнак. Хто це?

Пані Вальтер відповіла:

— Це один із наших співробітників, він поки що виконує у газеті тільки дрібну роботу, але я певна, що він швидко піде вгору.

Дюруа весело, сягнистим кроком прямував униз по бульвару Мальзерб; він був задоволений собою і шепотів: «Непоганий початок».

Того вечора він помирився з Рашеллю.

Наступний тиждень ущедрив Дюруа двома подіями: його призначили завідувачем хроніки й запросили на обід до нані Вальтер. Він одразу побачив зв’язок між цими двома новинами.

«Французьке життя» було насамперед комерційним підприємством, бо патрон був комерсантом: пресу й звання депутата він мав усього лиш за трамплін. Вживаючи добродушність, як зброю, він скрізь орудував під приязною личиною щирої людини, але в своїх справах, хоч би які вони були, користався тільки людьми, яких сам випробував, перевірив, яких уважав спритними, сміливими й гнучкими. Дюруа на посаді завідувача хроніки здавався йому цінним хлопцем.

Цей обов’язок виконував досі секретар редакції пан Буаренар, старий журналіст, коректний, пунктуальний і несміливий, немов чиновник. За тридцять років він секретарював по редакції одинадцяти газет, ні в чому не змінивши напряму своїх думок чи способу дій. Він переходив із редакції до редакції, як із ресторану в ресторан, ледве помічаючи, що страви мають трохи інший смак. Політичні й релігійні погляди його не обходили. Він любив газету, незалежно від її напрямку, віддавав їй свої знання і свій дорогоцінний досвід. Він працював, як сліпий, що нічого не бачить, як глухий, що нічого не чує, як німий, що ніколи ні про що не розмовляє. Проте в нього була велика професійна чесність, і він аж ніяк не припустився б чого-небудь такого, що не вважав би порядним, чесним і коректним зі свого професійного погляду.

Пан Вальтер цінував його, проте часто доручав хроніку — цей, як він казав, мозок газети — комусь іншому. Саме через хроніку поширюють новини, пускають чутки, впливають на публіку й на ренту. Між двама звітами про світські вечори треба вміти просунути, ніби ненароком, щось важливе — не прямим текстом, а натяком. Треба говорити наздогад, але так, щоб читач зрозумів, у чому річ; треба спростувати те чи те в такий спосіб, щоб чутка посилилась, або ж підтвердити те чи те таким манером, щоб ніхто не повірив написаному. Треба не забувати про все і про всіх, про всі прошарки, про всі професії, про Париж і провінцію, про військо і митців, про духовенство і університет, про урядовців і куртизанок.

Людина, що керує хронікою і командує батальйоном репортерів, мусить бути завжди в курсі справ, завжди напоготові, бути недовірливою, передбачливою, хитрою, спритною і гнучкою, підступною і прозірливою, — тільки тоді вона зможе враз розпізнати брехливу новину, зрозуміти, що саме слід сказати, а що замовчати, здогадатися, що саме зацікавить публіку; до того ж вона повинна вміти подати це в такій формі, яка підсилила б ефект.

Пан Буаренар мав багатолітню практику, але йому бракувало майстерності й шику; особливо ж бракувало йому певної вродженої кмітливості, потрібної для того, щоб кожного дня вгадувати таємні думки патрона.

Дюруа міг чудово поставити справу; він якнайкраще доповнював собою редакційний склад цієї газети, що, за словами Норбера де Варена, «плавала в глибоких водах комерцій і в мілких водах політики».

Натхненниками і справжніми редакторами «Французького життя» були з півдюжини депутатів, зацікавлених у всіх спекуляціях, які починав або підтримував видавець. У Палаті депутатів їх звали «вальтерівською зграєю» і заздрили їм, бо ж вони, напевно, заробляли гроші разом з Вальтером і через Вальтера.

Форестьє, редактор політичного відділу, був тільки підставною особою цих ділків, виконавцем їхніх планів. Вони підказували йому передові статті, які він завжди писав у себе вдома, щоб робити це, як казав, у спокійній обстановці.

А щоб надати газеті літературного й паризького тону, до неї залучили двох відомих письменників різних жанрів — Жака Ріваля, автора злободенних фейлетонів, і Норбера де Варена, поета і автора художніх нарисів на вільну тему, точніше, новел, написаних у новій манері.

Крім того, дешево роздобули серед численної зграї продажних писак і майстрів на всі руки: критиків мистецтва — художнього, музичного, театрального, редакторів судового і спортивного відділів. Дві світські дами — «Рожеве доміно» і «Біла лапка» — надсилали світські новини,