Читати книгу - "Велика історія України"

Осягнувши згоду угорського короля. Казимир почав тепер свою акцію на галицько-волинському грунті. Як відомо, Болеслава-Юрія покликали на престіл самі бояри. Зробили це в надії, що він, як володар з чужої династій, не насмілиться виступати проти їхньої самоволі й буде тільки куклою в руках боярської верхівки. Але перечислилися. Болеслав-Юрій показався куди самостійнішим і енергічнішим, як того сподівалися по ньому внутрішні й зовнішні вороги. Він, не тільки титулував себе, але й хотів бути володарем з божої, а не з боярської ласки. Правда, він не відтручував бояр від ради й репрезентації, але старався тримати їх подальше від керми державними справами. Це, очевидно, було першим зерном незгоди поміж ним і боярством.

Як уроджений католик і людина західньої культури, Болеслав-Юрій поневолі тяготів у бік заходу. Його протекцією тішилися в першу чергу чужинці та духовники латинського обряду. Алеж та прихильність до західньої культури й латинського обряду не примусила його покинути східньої віри й відхилити своєї політичної лінії в бік від українських державно-творчих інтересів. Зрештою, в своїй наглядній прихильности до західньо-европейської культури, не був Болеслав-Юрій особливим піоніром. На захід повертав заєдно очі Роман Мстиславич, людиною західньо-европейської культури був Данило Романович, й нарешті Лев Данилович, під впливом своєї дружини Константії, теж підсилював розвиток західньо-европейської культури й діяльність латинських чернечих місій на українських землях.

Але, за браком інших закидів, ворожа князеві агітація могла користуватися й тими, які найшлися під рукою. Тим більше, що агітацію підтримували зовні держави чорні духи Казимира.

Смерть Болеслава-Юрія

Остаточно дня 7 квітня 1340 р. прийшло до катастрофи: князь Болеслав-Юрій Тройденович, останній володар самостійної Галицько-Волинської Держави згинув від отрути… Отрута мала бути така сильна, що тіло князя розлетілося на кусні. Рівночасно, в ріжних містах, а між ними й у Львові, почався погром чужинців, яким нібито так дуже сприяв Болеслав-Юрій. Сучасні літописці оповідають, що отруту подали Болеславові-Юрієві бояри. Іван Вінтертурський пише, що князь згинув «по довгих роках доброї управи за те, що почав розмножувати віру й скількість латинників». Пражський крилошанин Франтішек оповідає, що «цей князь, ревний до правдивої (католицької) віри, спроваджував з ріжних країв католицьких священиків і богословів, бажаючи викорінити серед українців схизму, а вони, в обороні своєї віри, отруїли князя й ріжними способами позбавили життя багатьох католиків». Подібні причини катастрофи подає сучасний польський літописець Ян з Чарнкова, але т. зв. Записки Траски придають до тих причин ще й інші. Згідно з тими записками, Болеслав-Юрій «був дуже непостриманий у відношенні до своїх підданих, вязнив їх і правив від них гроші, відбирав їм та безчестив жінок і дочки, а крім того наводив на них чужинців - чехів і німців».

Цей останній реєстр «гріхів» Болеслава-Юрія найменче гідний до-Ц віря. Найпевніше, були це свідомі наклепи, якими відпоручники Казимира старалися приспішити а потім оправдати боярський злочин. Про те, наскільки польський король був зацікавлений в тій агітації і з якою самопевністю вірив у її успіх, найвимовніше свідчить факт, що мало не на другий день по смерти Болеслава-Юрія впав з готовим військом у межі Галицько-Волинської Держави…

Любарт Гедимінович

Болеслав-Юрій не залишив Галицько-Волинської Держави на божу волю. Не сподіючись мужських нащадків, він ще за свого життя віддав деякі волинські волости свойому зятеві, литовському князеві Любартові Гедиміновичеві. Галицько-волинські бояри теж бачили в Любарті майбутнього Юрієвого наслідника й тому безпосереднє по смерти Болеслава-Юрія передали йому владу в державі без найменшого спротиву. З ним потому відбивалося українське громадянство від зазіхань і наскоків Казимира, в Любарті бачило переємника традицій та інтересів династії Романовичів.

Алеж Любарт, хоч і посвоячений з останнім українським князем, хоч культурно цілком зукраїнщений, був всеж таки литовським, не українським династом. Він ані не продовжує, ані не замикає собою княжої доби України; навпаки він починає нову литовсько-польську добу.

Тому трагічна смерть Болеслава-Юрія Тройденовича сталася перелом овою датою в історії України. 1340-вим роком замкнено насильно добу державної незалежности нашого краю й народу. З тієї лиховісної дати починаючи, Україна зникає з політичної карти Европи, з многоважного чинника рівноваги на її сході стається предметом безупинної боротьби сусідів, що кинулися на її плодючі ниви, земні скарби, комунікаційні шляхи й нарешті на саму душу народу. Рівночасно в 1340 р. починається визвольна боротьба українського народу, переплетена підйомами й упадками, успіхами й невдачами, але заєдно опромінена найвищими ідеалами людськости.

ОРГАНІЗАЦІЯ КНЯЖОЇ УКРАЇНИ

Громада і князь

Основою організації українських племен було громадоправство; його виразом було народне зібрання, прозване вічем. На вічу вирішувано «все приємне й прикре» для громади, як писав Прокопій, обірано виконавців народньої волі, провідників у воєнних походах та начальників племени. Згодом, коли варяжські завойовники опанували все життя буття українських племен, коли волею й неволею втиснули їх у рямці державної організації, віче втратило свою первісну вагу. Подекуди осталося воно пережитком, подекуди-ж остаточністю, що її хапалися в прикрі хвилини князі, абож незадоволений князями народ. Назагал віче не розвинулося в нас до якоїсь усталеної законом парляментарної установи, як приміром у Новгороді. Українські князі з т. зв. Рюрикової династії, витиснувши первісних племінних начальників і родових старшин, вважали українську землю своєю родинною власністю, розпоряжалися нею по своїй волі й тільки у виїмкових випадках засягали поради в публичної опінії, що її висловлювало віче. В практиці, сила, й вплив віча росли в міру того, як слабла княжа влада і навпаки. Подібно, як неусталений був розподіл законодатної влади віча й виконавчої влади князя, не усталилося в нас і право наслідства на княжих столах. Зразу обовязувало, хоч і не все практикувалося, право родового старшинства, згодом вдомашнилося т. зв. вітчинне наслідство, закріплене в 1097 р. ухвалою княжого зїзду в Любчу. Вміру того, як вітчинне право наслідства перемагає старшинне, росте вплив громади й віча на князя. В деяких випадках приходить поміж вічем і князем до формальної умови, що її князь заприсягає. Найкраще розвинулася вічева установа в Києві, до певного значіння дійшла вона в Галичині, за Данила.

Князі поміж собою

Згідно з династичними традиціями Рюрикового дому, всі князі вважалися рівними й незалежними від себе. Великий київський князь був, правда, «отцем і господином» для решти князів, але формально вважався тільки першим поміж рівними. Але цей неписаний закон княжої суверенности не завсігди практикувався.