Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

Хоча в документах сил, які ворогували, та навіть і конкурували, можна зустріти різні терміни — «повстанство», «політичний бандитизм», «партизанщина» — це, зрештою, майже однопорядкові явища, що мають дуже схожу природу походження. А відмінність дефініцій є породженням ідеологічного протистояння, що склалося в роки громадянської війни і передалося ідеологічним та історіографічним таборам наступних десятиліть.

Наймасштабнішим виявом повстанства вважається махновщина{8} (іноді з метою надання певного ідейно-політичного забарвлення використовується термін анархо-махновщина). Це справедливо. Як рух, започаткований ще наприкінці 1917 р., він набув достатньо могутніх потенцій у часи австро-німецької окупації та гетьманату й в усій повноті виявився в 1919 р., коли Україна стала ареною найзапекліших, найкровопролитніших за роки революції й війни битв різних сил: білих, червоних, антантських, польських, петлюрівських.

Живе тіло України безжально краялося смертоносними фронтами, а в проміжках між ними (почасти й «вкрапленими» в них) та ще більше в тилу регулярних армій опинялися й розгортали діяльність загони незгодних з домінантними владними тенденціями, нескорених обставинами і готових відстоювати особисту незалежність і людську гідність.

Вивченню досвіду українського повстанства, різних його проявів, передусім, махновщини, ідейним впливом на нього партійних і політичних сил, серед них — на першому місці, зрозуміло — анархістів, присвячено просто гігантську кількість публікацій.

Предметно розбиратися в унікальності цікавого, однак дуже суперечливого феномена почали ще в 20-ті рр. Для радянської історіографії характерною була кваліфікація повстанства як «куркульського бандитизму». Саме так воно найменовувалося й тлумачилося як в узагальнюючих працях з історії революції та Комуністичної партії[622], так і в спеціальних, авторами яких виступили, зокрема, активні учасники подій громадянської війни[623].

Серед великого масиву видань, присвячених махновському рухові, науковим характером і ґрунтовністю виділяються праці М. Кубаніна та В. Руднєва[624].

Велика увага як радянських[625], так і емігрантських авторів[626] надавалася з'ясуванню сутності анархізму, особливо в його безпосередньому зв'язку із повстанським рухом, який набув особливих масштабів в Україні[627]. Спочатку 30-х років, досвід стосунків з анархістами, ставлення до повстанства могли розгядатися лише в жорстких рамках класового протиборства.

Майже ніяких зрушень у дослідженні позначених проблем упродовж наступних десятиліть, практично, аж до кінця 60-х років не спостерігалося. Поступове відродження інтересу до явища, без аналізу якого розвиток суспільних, революційних процесів на Півдні Росії, в Україні передусім, був би неповний, невичерпний, сталося через поглиблення вивчення досвіду 1917–1920 рр. на історико- партійному зрізі[628].

З другої половини 80-х рр. зусилля істориків активізувалися, привівши невдовзі до появи якісно відмінних праць[629]. Особливо притягальною стала постать «батька Махна». Серед значної низки публікацій, в тому числі й документальних та мемуарних3, окреме місце серед яких займають, природно, спомини самого Н. Махна[630], виділеним має бути, передусім[631], доробок В. Волковинського[632]. Його відзначає надзвичайно глибоке знання всієї джерельної бази, дотичної до проблеми, коректне, критичне оперування нею, прагнення домогтися фактологічної точності.

В останні роки з'явилося кілька цікавих публіцистичних праць В. Савченка, присвячених як окремим повстанським епізодам[633], так і отаманам[634]. Останньою книгою є видання про Н. Махна[635]. Хоча праці харківського автора носять науково-популярний характер, йому вдається вводити до обігу нові, невідомі до того факти, які, поряд з критичним використанням праць попередників, формують свої, оригінальні підходи й вирізняються оригінальним тлумаченням непростих явищ і процесів, небанальними оцінками учасників, керівників повстанського руху.

Поряд із власне науковими, правдивими в своїй основі виступами, на жаль, примножується вал публікацій, автори яких в гонитві за сенсаційно-спекулятивним ефектом (тут свій «внесок» роблять і представники телебачення, кінематографії[636]) експлуатують не істинне знання, а міфи, пропонуючи в результаті схеми й оцінки дуже далекі від реального історичного досвіду.

Однак, при всій розмаїтості думок, висновків, оцінок щодо сутності, історичної ролі повстанства й результатів його зусиль можна скласти доволі наочні уяви про рух в цілому, наявні в ньому тенденції й особливості.

На деяких етапах, рішуче виступивши проти відвертих уособлень старого світу, неприкритої реакції (австро-німецькі окупанти й антантські інтервенти, гетьманці й білогвардійці) повстанські елементи (в тому числі й в організованому вигляді — військовими формаціями) вливалися в ряди соціально радикальних таборів.

Так, в перші місяці 1919 р. достатньо показовим уособленням даної тенденції став перехід на бік Червоної армії цілих об'єднань під проводом Н. Махна й М. Григор'єва, які склали переважну частину особового складу Задніпровської дивізії, якою командував П. Дибенко.

Безперечно, тут виявлялися й симпатії значної частини селянства до концепцій, пропонованих більшовиками, сподівання на те, що лише радянська влада принесе бажане розв'язання земельного питання.

При цьому повстанська маса (а ще більше — її провідники), морально солідаризуючись загалом із прагненнями подолати експлуататорські моделі суспільного устрою, при найменших незгодах (а то й труднощах) готова була до різких поворотів убік від шляху, який торувався силами, що уособлювали тоді соціальний прогрес. Звідси карколомні, на перший погляд — важкозбагненні хитання, протиприродні компроміси й союзи, потім несподівані їх розриви й т. ін.

Взявши в руки зброю для захисту своїх інтересів (на першому місці тут, безперечно, був майновий чинник), повстанці не могли розірвати пуповини, яка тримала їх при землі, на якій вони народилися, жили, працювали. І, якщо навіть лихі обставини змушували їх на короткий час віддалитися від рідних осель, вони якнайбільше шукали можливості за будь-яку ціну повернутися назад. Що діялося поза межами «малої батьківщини» їх майже не турбувало, хоча оточення практично завжди залишалося ворожим (принаймні недружнім, потенційно малодружнім), зумовлюючи невідворотне військове зіткнення у ближчій, чи дальшій перспективі. І тверезий аналіз співвідношення сил, зрештою, ніяк не міг вселяти обнадійливого майбутнього.

М. Шаповал намагався пояснити психологічні мотиви поведінки селянства в переламну, надто непевну добу. За його словами, складаючи переважну частину нації, воно, природно, «було скрізь, але здивовано позирало на несподівано-нову картину, слухало несподівано-нові, незрозумілі часто слова і думало свої дивні думки. Одно слово було зрозуміле — «земля», але увесь комплекс громадського життя, вся складність політичної боротьби, уміння боротись організаціями і закріпляти здобуті позиції, уміння розпізнавати друзів од ворогів, уміння зайняти належне собі місце в