Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

Узагалі, слід визнати, що в досліджуваний період Центральна Рада не приділяла належної уваги розвиткові національно-визвольного руху на українських землях, що перебували у складі Австро-Угорщини. Щоправда, абстрактно-теоретично питання про возз'єднання всіх українських земель у єдиній державі порушувалося не раз. Але до будь-яких практичних, політичних кроків справа не доходила. Потреба ж у цьому була, оскільки в 1917 р. активізували свою діяльність Українська парламентарна репрезентація у Відні (голова — Є. Петрушевич) та Народний Комітет у Львові. їхня діяльність характеризувалася поміркованістю, лібералізмом у порушенні назрілих питань національного розвитку. При цьому помітно вирізнялися дві течії. Одна мала австрофільську орієнтацію і вимагала культурно-національної, частково національно-територіальної автономії у складі Австро-Угорщини. Інша, радикальніша, яка була представлена здебільшого молоддю, критично ставилася до обмежених вимог у культурній сфері, обстоювала право на самовизначення й об'єднання всього українського народу в межах його етнічної території. Ця течія дедалі посилювалася, оскільки уряд Австро-Угорщини не лише відхиляв практично всі вимоги українців, а й схилявся до того, щоб до створюваної Польської держави приєднати Східну Галичину й інші західноукраїнські землі, що входили до складу імперії[667]. Влітку 1917 р. у процесі підготовки Стокгольмської конференції II Інтернаціоналу голова Української соціал-демократичної партії, що діяла на території Галичини і Буковини, В. Темницький проінформував світову громадськість про прагнення галицьких і буковинських соціал-демократів домогтися забезпечення українському народові права на вільний національний розвиток, на створення «самостійної української держави, в яку мають увійти всі землі, заселені українцями»[668].

Проте ані Українська парламентарна репрезентація, ані соціал-демократи Галичини і Буковини не ставили на порядок денний питання про створення реальних соціально-політичних передумов для розв'язання національного питання. Сподівання трудящих західноукраїнських земель усе більше зверталися на схід, вони з великим ентузіазмом сприймали повідомлення про нові революційні завоювання братів у Наддніпрянській Україні, і це не залишалося непоміченим Тимчасовим урядом, антиукраїнськими силами узагалі.

Тому-то й зводити суть української урядової кризи до випадкових кроків, чиїхось симпатій чи антипатій було б виявом поверховості. У відмові Центральної Ради від програми, яку пропонували українські ліберальні кола, уособлювані Д. Дорошенком, виявилась свого роду політична інтуїція, навіть інстинкт самозбереження Української революції. Водночас слід зважити, очевидно, й на те, що ті ж самі чинники виключили можливість різкого коливання вліво, у бік крайнього радикалізму. І якщо в такий спосіб оцінювати кінцевий результат, то можна стверджувати, що Українська революція втрималася на обраному ще з весни курсі й послідовно розвивалася в річищі автономістсько-федералістських орієнтацій, не вдаючись до скільки-небудь різких рухів, відходу від вельми поміркованої, реформістської тактики. Саме в такому контексті — як логічне продовження, поглиблення Української революції — є сенс оцінювати невиразну реакцію Центральної Ради на інструкцію Тимчасового уряду, завершення урядової кризи, затвердження Петроградом після певних зволікань 9 з 14 секретарів і всього Генерального Секретаріату на чолі з В. Винниченком. «…Найголовніший, найважніший здобуток усієї нашої боротьби за цей період — ідею української державности — було затверджено, зреалізовано, введено в життя, — писав В. Винниченко. — Яка б ні була та Інструкція, які б обмеження й перепони вона ні ставила, а все ж таки це була Констітуція автономної України, це був державний правосильний акт, це був історичний, великої ваги факт, який провів виразну, чітку лінію в відносинах України й Росії…

Це найкращий період у боротьбі за відродження нашої нації. Революційний, одважний, повний віри, натхнення, ентузіазму.

Це період акції воістину самого народу, широких творчих мас його. І тільки цим можна пояснити наші такі значні успіхи в сфері національних здобутків»[669].

Здається, наведеному висновкові В. Винниченка, практично кожному його слову, можна дуже суттєво заперечити. Проте в будь-якому разі доведеться погодитись з тим, що на розглядуваний момент провідники Української революції майже й не прагнули досягти більших завоювань, аніж ті, що стали політичною реальністю. І з цього погляду, за всієї своєї обмеженості, скромності, вони, очевидно, й мають сприйматися як інтегрально позитивні. Значною мірою збігається з думкою Винниченка підсумкова оцінка даного етапу Української революції П. Христюком, який, однак, суттєво її доповнює. Застерігаючи, що він не прагне давати вичерпну «правдиву оцінку довершеним українським народом в цей період його боротьби за краще існування ділам», один з лідерів УПСР зазначає: «Були і в цей час помилки, але досягнені результати, безумовно, покривають їх, свідчучи про великі творчі сили пробудженого до нового життя українського робітника, селянина і солдата. З тих результатів два являються найбільш значними: перший — це ствердження факту державного відродження України, і другий — примирення між українською і не українською демократією, тобто створення на Україні єдиного революційного демократичного фронту. Обидві ці перемоги українського народу однаково значні і доповнюють одна одну. Після цього вже не було вороття до старих часів безпросвітньої неволі, коли український народ викреслювався цілком з великої книги всесвітнього буття».[670]

Однак це зовсім не означає, що слід заплющувати очі на справді суттєві хиби в діяльності українського проводу, на серйозні прорахунки, які вже на той момент закладали підмурок майбутніх трагічних подій. У концентрованому вигляді вони віддзеркалюються у відносинах Центральної Ради з Тимчасовим урядом з приводу українізації армії й загалом у ставленні до цього, значною мірою малоконтрольованого, навіть більше — стихійного процесу.

***

В усій поведінці Петрограда у липні—вересні 1917 р. найсимптоматичнішим було вилучення зі складу Генерального Секретаріату військової структури. Це ще раз продемонструвало справжні позиції Тимчасового уряду, який після липневих подій поводив себе щодо України дедалі зухвало, однозначно було свідченням прагнення будь-що не допустити зміцнення сил, які виборювали автономію України. Зрозуміла річ, що за таких обставин державотворчі задуми Центральної Ради ставали дедалі проблематичнішими, значно ускладнювались.

Домагаючись затвердження українського уряду в серпні—вересні 1917 р., Центральна Рада, побоюючись нових суперечностей у відносинах з Петроградом, питання про генерального секретаря у військових справах не порушувала, хоча ще 16 червня на цю посаду було призначено С. Петлюру. На думку В. Кедровського, цим було завдано шкоди й діяльності Українського Генерального військового комітету, який також, до речі, очолював С. Петлюра, оскільки військове командування просто перестало на нього зважати[671]. Лише в «Декларації