Читати книгу - "Нескінченна історія"

Коли надійшли троє лицарів, він пояснив їм, що має всі підстави припускати, що сьогодні вночі до нього в шатро спробує проникнути злодій. Тому просить трьох лицарів стояти на чатах усередині, в шатрі, й негайно спіймати того злодія, хай там ким він виявиться. Гісбальд, Гідорн і Гікрі- он погодилися і зручно влаштувалися в наметі, а Бастіян пішов.

Чарівниця лежала, поринувши у глибокий сон, і тільки п’ять велетнів у своїх комашиних обладунках прямо і непо­рушно стояли довкола неї. У пітьмі вони виглядали як п’ять скель.

- Бажаю, щоби ви мені підкорилися, - тихо промовив Бастіян.

Усі п’ятеро негайно повернули до нього свої чорні за­лізні лиця.

- Наказуй, о повелителю нашої повелительки, - відпо­вів один із них своїм неживим металевим голосом.

- Як ви думаєте, чи дасте собі раду зі щастедраконом Фухуром? - поцікавився Бастіян.

- Усе залежить від волі, яка нами керує, - відказан ме­талевий голос.

- Вами керуватиме моя воля, - сказав Бастіян.

- Тоді ми зможемо все, - пролунало у відповідь.

- Гаразд, тоді йдіть отуди, - він показав рукою ни прям, - і чекайте десь там, недалеко від нього! Як тільки Атрею відлучиться, хапайте його! Але залишайтеся там. Я покличу вас, коли треба буде його привести.

- Залюбки, о повелителю нашої повелительки, прока­зав у відповідь металевий голос.

П’ятеро чорних напіввелетнів тихо пішли виконувати Бастіянове веління - в ногу, роблячи однаковісінькі кроки. Ксаїда вві сні жорстоко посміхнулася.

Бастіян уже збирався повернутися до свого шатра, та перед самим входом завагався. Якщо Атрею і справді спро­бує вчинити крадіжку, він волів би не бути при тому, як вони його схоплять.

Починало розвиднюватися. Бастіян сидів неподалік шатра під деревом, загорнувшись у срібний плащ, і чекав. Час тягнувся неймовірно поволі. Уже й небо почало світлі­шати, і в душі у Бастіяна зажевріла надія, що Атрею відмо­вився від свого наміру, коли раптом із шатра почулася як­ась метушня і крики. Це протривало зовсім недовго. За кі­лька хвилин Гікріон вивів із намету Атрею із зав’язаними за спину руками. За ними йшли решта двоє лицарів.

Бастіян втомлено підвівся і прихилився до дерева.

- Отже, це таки так! - промурмотів він собі під ніс.

А тоді рушив до шатра. Йому не хотілося дивитися на Атрею. І той також ішов, опустивши голову.

- Іллюане! - звернувся Бастіян до синього джина при вході до шатра. - Збуди весь табір. Хай усі зберуться тут, А чорні панцерні напіввелетні нехай приведуть Фухура.

Джин пронизливо крикнув по-орлиному і кинувся ви­конувати доручення. Скрізь, де він проходив, зчинявся рух: у малих і великих наметах, на різноманітних ложах і лежа­ках...

- Він узагалі не чинив опору, - пробурчав Гікріон, ки­ваючи на Атрею, що непорушно стояв з опущеною головою. Бастіян відвернувся і сів на камінь.

Коли п’ятеро панцерних напіввелетнів привели Фуху­ра, навколо Бастіянового розкішного шатра вже зібралася чимала юрба. Почувши наближення важких, металевих, розмірених кроків, глядачі розступилися, звільняючи про­хід. Фухур був не зв’язаний, панцерні напіввелетні навіть не торкалися до нього, вони просто йшли справа і зліва від щастедракона. Щоправда, йшли з оголеними мечами.

- Він узагалі не пручався і ніяк не захищався, повели­телю нашої повелительки, - проказав один із напіввелетнів своїм металевим голосом, звертаючись до Бастіяна, коли вони зупинилися перед ним.

Фухур ліг на землю перед Атрею і заплющив очі.

Запала довга тяжка мовчанка. Останні спізнюхи добі­гали з табору і витягували шиї, силкуючись побачити, що ж там таке діється. І тільки Ксаїда так і не з’явилася. Пе­решіптування і приглушене перемовляння поволі затихло. Погляди присутніх перескакували з Атрею на Бастіяна і назад. У сірому світлі світанку їхні непорушні постаті зда­валися навіки застиглим малюнком, геть позбавленим барв.

Нарешті Бастіян підвівся.

- Атрею, - промовив він, - ти хотів украсти в мене Знак Дитинної Царівни, щоби привласнити його собі. А ти, Фу- хуре, знав про це і замишляв проти мене разом із ним. Та­ким своїм вчинком ви не просто зруйнували дружбу, яка існувала колись між нами. Ви винні ще й у найтяжчому злочині проти волі Місяцівни, яка дала мені Клейнод. Чи зізнаєтеся ви у цій провині?

Атрею кинув довгий погляд на Бастіяна, і тоді лише кивнув.

Бастіянові аж мову відняло, він двічі збивався зі слова, перш ніж зміг договорити фразу до кінця.

- Я все ще пам’ятаю, Атрею, що саме ти привів мене до Дитинної Царівни. І я пам’ятаю Фухурів спів у Амарґанті. Тому я, попри все, дарую вам життя. Дарую життя злодієві та поплічникові злодія. Відтак робіть зі своїми життями все, що захочете. Але забирайтеся геть від мене, так далеко, як тільки зможете, і ніколи, ніколи більше не наважуйтеся знову потрапити мені на очі. Я проганяю вас назавжди. Я ніколи вас не знав!

Він зробив Гікріонові знак головою, щоби той зняв кай­дани з Атрею, а тоді відвернувся і знову сів.

Атрею довго стояв непорушно, а тоді кинув погляд на Бастіяна. Здавалося, він хотів щось сказати, та враз пере­думав. Схилився до Фухура і щось прошепотів йому на ву­хо. Щастедракон розплющив очі й підвівся.

Атрею заскочив йому на спину, і Фухур піднявся в по­вітря. Щастедракон полетів у височінь, просто у просвітлі­ле ранкове небо (вже майже зовсім розвиднілося), і хоча його рухи і далі були важкі та натужні, вже за кілька се­кунд щастедракон зник удалині.

Бастіян встав, пішов до свого намету і там упав на ло­же.

- Ось тепер ти досягнув справжньої величі, - тихенько проказав ніжний, улесливий голос. Тепер тобі вже нічого не треба, і ніщо не може тебе вразити.

Бастіян сів. То була Ксаїда. Вона сиділа, схрестивши ноги, в найтемнішому кутку шатра.

- Ти? - запитав Бастіян. - Як ти сюди ввійшла?

Ксаїда всміхнулася.

- Для мене, мій повелителю і учителю, не існує варти, яка могла би мене затримати. Це може зробити лише твій наказ. Ти мене виганяєш?

Бастіян знову ліг і заплющив очі. За якусь мить пробу­рмотів:

- Мені байдуже. Можеш залишатися. А можеш іти!

Вона довго розглядала його з-під напівопущепих повік.

А тоді поцікавилася: