Читати книгу - "Кров Дракона. Хто із нас жертва?"

— Чи не про Грудріра Сивобрового ти говориш? — одразу збагнула Неанталь, ще раз показуючи свою обізнаність.

— Про нього, — чаклун із занепокоєнням подивився на дріаду. — Він мертвий?

— Я не знаю, Фалміне, але чула про його можливості й хочу тебе запевнити, що бодай щось він скаже. Неймовірно потужний медіум, яких у наш час залишилося небагато. Можливо, навіть розкаже про дракогорів, які гналися за вами.

— Отже, нас переслідували до самого лісу? І не зупинилися навіть перед Златолісом?

— Так, причому якби не мої сестри, ти й твій друг уже давно були б мертвими. Дракогори не бояться магії, яка захищає це місце. Скоріше, їх лякають наші невидимі стріли.

— Ти щось знаєш про цих істот?

— Мені відомо, що дракогори — прокляті. За легендою сама Смерть забрала в них крила та драконячу подобу за те, що вони вчинили якийсь страшний злочин. Проте мені абсолютно невідомо, чому вони гналися за тобою. Але досить про них, у Златоліссі ти й твій друг у безпеці.

Фалмін усміхнувся, цим самим висловлюючи подяку. Не любив робити цього занадто часто словами, але вдячна усмішка не бувала ніколи зайвою. Володарка Лісу знала про це, а тому й сама не цуралася одарювати чаклуна тим же. Вона розуміла Фалміна, як матір, якої в нього ніколи не було.

— Ти виглядаєш доволі похмуро, чоловіче. У чому річ? Невже твоя Анарель знову змушує тебе кусати лікті?

— Усе гаразд, — Фалмін не хотів брехати дріаді, а особливо розповідати щодо сумнівів, які закралися в його голову під час останньої зустрічі із чародійкою. Глянувши у вічі Неанталь, він одразу збагнув, що вона й так це знає.

— Я знаю, бачила це в сні. — спокійно підтвердила вона, — Жінкам небезпечно довіряти, Фалміне. А тим паче — кохати.

Він не відповів. Занадто вже боляча для нього була ця тема.

— Привидилось мені й кам’яне місто, де ти зустрів поганих людей.

— Зустрів, — підтвердив він сухо. — Ми мило поспілкувалися.

— Я бачила смерть, — сказала дріада, дивлячись кудись перед собою. — Усе це твоя доля, Фалміне. Смерть йде за тобою, крок за кроком. Ніколи не озирайся, тому що якщо ти побачиш її, то можеш не витримати.

— Не витримати чого? — не зрозумів він.

— Правди, — лише й відповіла дріада, після чого, не продовжуючи розмови, пішла далі. Він слідував за нею, не вимагаючи пояснення. Знав, що якщо Неанталь не захоче чогось казати, то й не скаже, навіть йому.

— Тебе гнітить те, що повисло в повітрі. Правда? — здогадалася як завжди дріада. Від неї неможливо було чогось приховати.

— Знаю, що такі передбачення зазвичай дуже розмиті і туманні, однак спитаю: коли я дізнаюся правду?

— Невдовзі, Фалміне. — Неанталь не припиняла одярювати його посмішками, — Можливо, у Скагірі.

— Ти це бачила?

— Ні, я те відчуваю.

Ялинковий ліс закінчився, а за ним одразу розкинулась обширна галявина із величезним деревом посередині.

«Древодар, — збагнув Фалмін, дивлячись на прабатька усіх дерев.»

Із цього велетня розпочинався Золотий ліс. Чаклун лише за мить побачив голих жінок, які сиділи навколо Древодара, тихенько розмовляючи і сміючись.

Побачивши Фалміна і Неанталь, красуні підвелися, підійшли ближче. Він тільки зараз помітив те, що відрізняло цих дівиць від інших дріад. У кожної на голові красувалися заокруглені роги, а очі світилися диким бажанням блаженства. Це були сукубки — майстрині любовних утіх та розваг. Міфи та усілякі перекази приписували цим істотам кінські або ж козячі ноги із копитами, замість нижніх кінцівок. Фалмін, споглядаючи на красиві жіночі ніжки, міг із радістю цим теоріям заперечити.

— Пані Неанталь, — привіталася за всіх перша із сукубок, схилившись у поклоні, — невже очі мені не зраджують і це наш рятівник — Фалмін?

— Так, Траінель, ти як завжди маєш рацію. До нас завітав Благандійський Чаклун, власною персоною.

Сукубки, які до цього тихенько стояли позаду, миттєво оживилися, підлетіли до чоловіка, притиснулися до нього з усіх сторін і загомоніли. Неанталь не дивувалася і не заважала, знала вона про вдячність, яку вони висловлювали цьому мужу. Років зо три тому, коли в Благандії розгорілося повстання нелюдей, сукубки були тими, кого люди хотіли знищити, підкорити. Хтось пустив чутку, що роги цих створінь магічні й дуже коштовні. Розпочалося полювання і за декілька місяців залишилася лише невеличка групка, яка переховувалася у Великому лісі. Фалмін був тим, хто врятував сукубок, перевівши їх до Золотолісся, під опіку матінки Неанталь.

— Невже я бачу тебе знову, — до нього підійшла Траінель, а погляд був настільки голодний та пристрасний, що у Фалміна ще більше закрутилася голова. — Ти повернувся до нас.

— Він був поранений, а зараз потребує лікування, — сказала Володарка Лісу. — Ви зможете допомогти?

Фалмін тільки зараз збагнув, чому Неантель привела його саме сюди. Сукубки були відомі не лише через своє вміння зваблювати чоловіків і доводити їх до безпам'янства. Чув він і про випадки, коли сукуби завдяки любовним утіхам могли лікувати недуги та навіть важкі поранення своїх партнерів. Говорили, що це давали магічні властивості їхніх рогів. Інші ж твердили, що та насолода, яку отримував чоловік під час ночі кохання із сукубом, могла б вилікувати навіть каліку. Попри усі думки, Фалмін розумів, яким саме чином його будуть лікувати.

— Ми віддячимо нашому рятівнику по-королівськи, — запевнила Траінель, хижо подивившись на чаклуна. — Його