Читати книгу - "Вогняна зима"

— Дякую, дякую, подруго! — Віта голосно цмокнула її в щоку. — Так що, у вас там правда суворий режим? Не вийдеш просто так за цей, як його… — вона клацнула пальцями.

— Периметр, — промовив інший гість, коротко стрижений опецьок, на перший погляд — зовсім без шиї, кругла голова лежала на плечах, котрі зліва направо утворювали бездоганно рівний прямокутник.

— Ага! Так вас, Дорош, не випускають за периметр?

— Не починай, Залевська, — невдоволено протягнула Юля Мироненко, круглоока фарбована блондинка.

Тон не означав, що їй не подобається тема розмови. Навіть коли все навкруги йшло чудово, Юля говорила так, ніби їй завинили.

— А що я починаю! — завелася Віта. — От що я починаю? Ми тут сидимо й триндимо про тему, яку краще Дорош ніхто не пояснить! Бо вона реально краще все знає! Ти ж знаєш усе, скажи? І сідай, сідай уже! Ага, знайомимося. Русик, Макс, Аркаша. Це в нас Аллочка.

Максом був її приятель-брюнет. Аркашею — хлопець без шиї.

— Та сама Аллочка? — перепитав Русик, худий шатен із забраним у стильний хвостик волоссям.

— Чому — та сама?

Вона здогадувалася, та не збиралася випереджати події. Хіба, сідаючи на вільне місце скраю, між Юлею та Катею Ситник, коротко стриженою кадровичкою з центрального офісу в стильних окулярах. З Вітою вони ходили в одну школу, Катя була колись свідком у подруги на весіллі, а загалом нинішня іменинниця працювала тут, бо однокласниця доклала зусиль.

— Ви ж на Майдан ходите, правильно, Аллочко?

Запитуючи, Русик узяв налитий Максом бокал, нахилився через стіл, передаючи його молодій жінці.

— Може, хай тост спочатку? — заметушилася Віта. — Штрафниця все ж таки. Мужчини… Макс… Наливайте, наливайте, дівчата нудьгують.

— Нічого подібного, — заперечила Юля. — Аркаша стільки анекдотів знає, нудно не буде. Скільки ти ще знаєш, Аркашо?

— Стільки ж само, — той налив коньяку собі та Максу, передав пляшку Русику, перед цим гойднув. — Друга пішла. Мася, треба ще.

— Треба, сонце? — Макс повернуся до розпашілої Віти.

— Кажуть — значить, треба. Ви самі вирішуйте, нам поки є.

— І вам нема, — прогудів Аркаша.

— Усе під контролем, — діловито запевнив Макс, по-хазяйськи поклавши ліву руку іменинниці на плече.

Ще зовсім недавно Аллу б це здивувало. Віта категорично заявляла, що підпускати до себе мужчину на близьку відстань є правилом поганого тону. Зараз вона сприйняла все байдуже. Значить, так треба. Була одна думка — тепер інша. Життя змінюється швидше, ніж усі до того звикли.

Навіть тут, за межами Майдану.

— Мало, — капризно протягнула Юля.

— Чого тобі мало? — поцікавилася Катя.

— Анекдотів. Аркаша сказав — знає стільки, скільки вже видав! А мені мало! Нам усім мало!

— Ой, Мироненко, мовчи вже зі своїми анекдотами! Дорош, не тягни вже, кажи.

Зітхнувши, Алла підвелася, відкашлялася.

— Дорога Віто. Не знаю, що треба бажати тобі, коли ти сьогодні — найбажаніша жінка нашого вечора. Завжди лишайся такою, як була і є. Душею нашої маленької компанії, її мотором, її серцем і…

— Гірко! — перервав Аркаша, реготнув і, не дочекавшись, випив.

— Дурак! — пирхнула Віта, картинно зсунувши брови, грайливо відсунулася від Макса, широко й трошки натужно всміхнулася Аллі: — Дякую тобі, подруго. Це був найкращий тост. За це й вип’ємо!

Алла лише пригубила свій келих.

— У вас там сухий закон? — поцікавився Русик, тут же додавши: — Тільки не перепитуйте «де». Віта все про вас розказала.

— Можемо на «ти».

— Тоді брудершафт!

— Без брудершафту. Так простіше, коли за одним столом. А якщо ви про Майдан, то я нічого про сухий закон не знаю. Його офіційно не оголошували. Там узагалі ніхто ніким не керує. Немає того, хто б один командував…

— Стадом.

Сказавши так, Аркаша спокійно підчепив виделкою шматок ковбаси, прожував у суцільній тиші, потім глянув на враз принишклих присутніх:

— Чого ви? Хіба ми не про це говорили? І хіба ти, Руся, не розказав ось тільки, як там, на Майдані, у наметах бухають? Хто обіцяв — зараз людина звідти прийде під цим ділом?