Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Спалені мрії 📚 - Українською

Читати книгу - "Спалені мрії"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Спалені мрії" автора Ганна Ткаченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 92 93 94 ... 122
Перейти на сторінку:
розвішують кому завгодно, головне, щоб дали селу спокійно жити. Тепер точно можна сказати: наших більше в лісі немає. Дем’ян сам зізнався, що чужі є, а з наших – тільки вони були.

– Дем’ян і отаке сказав? – Дід Сава навіть повірити не міг.

– Скаженів там, аж слина з рота перла як у собаки. А коли служиві дали йому під дихало разів зо два, одразу й розговорився.

– То де ж вони зараз? – цікавилася Мар’яна, переводячи дух після почутого.

– У сільраді пов’язані сидять, чекають автомобіля чи мотоцикла з району. Пани які. Треба було прив’язати до коней та протягти до Чернігівської дороги чи до самого райцентру. А вони панькаються з ними, охорону приставили – двох військових. Нехай ще й тих повбивають, бо це ж не люди, а звірі. – Дід Кирило вбачав у тому якісь поблажки для особливо небезпечних злочинців.

– Он і мій Григорій додому з поїзда йде. На наші новини поспішає. Це його я вийшов так рано зустрічати. – Сава махав синові шапкою.

– Щось давненько не бачили тут твого офіцера! – готував дід Кирило свою руку здоровкатися, витираючи її об штани.

– Ти так його не називай, мало ще часу минуло, і рани не всі зажили, особливо душевні. Працює зараз багато, худий такий став, а може, й нерви здали, але пройде час – і все віддалиться, по собі знаю – як чуже буде.

– Невже і я колись ще до схід сонця на вулиці стоятиму? – з такими словами наближався Григорій до рідного двору.

– Ти спочатку поздоровкайся чемненько, а потім уже й питатимеш. А щодо сонця, то воно вже зійшло і зараз тільки щокою он землі торкається, а ти, мабуть, і не помітив, – кивнув дід Сава на схід.

– Як не помітити, я ж сільська все-таки людина? – Григорій тиснув усім руки, обнімаючи, як рідних. – Зорю з дитинства люблю, сердився колись, що батько спати не давав, а зараз на своїх покрикую.

– Нехай сплять, поки молоді, їхнє ще попереду. – Мар’яна поглядала на Григорія, а сама ніяковіла, хотілося навіть очі сховати, бо й досі не могла зрозуміти, чому ж усе-таки такого воїна із досвідом і нагородами не взяли ні в училище, ні в армію?

– І про що це ви зранку толкуєте, чи ви тут ще з вечора, ніч зараз не така й довга? – Григорій усміхався.

– Та ось Кирило розказує, як він нагороду заробив, а ми слухаємо та дивуємося, – почав дід.

– Нащо мені ті нагороди, і хлопцям вони ні до чого! Он Тонині хлопці носять Тимофієві ордени, а малий Тимошка в піску з ними грається. Чоловік тричі кавалер ордена Слави, а коли таке сталося з ним, то ніхто й не зважив на них. Хоча просто так їх ніхто не давав, потом і кров’ю заробити треба було!

– Правду кажеш, Кириле. Такі ордени на грудях мав, а все одно не повірили… – не хотів дід Сава торкатися воєнних розмов, а обійти не виходило.

– То що все-таки сталося? Ніяк вас не зрозумію. Чи ви ще й досі воюєте? – допитувався Григорій.

– Угадав, воюємо. Наших дезертирів чи як їх правильно назвати – навіть не придумаю, мабуть, бандитів-дезертирів сьогодні вночі піймали. Дем’яна, який у поліцаях учителював, і ще чотирьох, які й від наших усю війну ховалися, і від німців. Після звільнення села усім миром відправили їх на фронт, то вони й звідти втекти змогли. У лісі приєдналися до розбійників і всім селам тут жити не давали.

– Це Тимофій, мабуть, організував? – кивнув Григорій на сусідську хату.

– Та ні, він хворіє. Але буде їм ще від Тимофія. Хоч і хворий, а все одно не вибачить. – Дід Сава поглянув на Кирила. – Головного розвідника не взяли. І кому ж це на думку спало пожаліти його?

– Максим наказав його не турбувати, – пояснив Кирило.

– Так то я Максима просила ще звечора, – зізналася Мар’яна, тепер шкодуючи про своє прохання.

– Невже ти ще вчора щось знала? – спитали в один голос.

– Мені Ніна-поштарка натякала, що Рая на ніч піч топить та у дворі прибирає, – вона вже все зрозуміла і вважала себе винною.

– Так і було, – підтвердив дід Кирило. – І моя баба це бачила. У нас під вечір тільки паски печуть у чистий четвер, а в неї вчора із димаря дим ішов.

– Отож бо! Я Максимові сказала, а він здогадався, що вона гостей на ніч чекає.

– Виходить, це Мар’яну треба першою на нагороду в список написати! – Григорій дивився на двох дідів, які навіть жартувати перестали. – Нічого б не сталося, якби не ти, – перевів свій погляд на Мар’яну. – Жінки в усьому кмітливіші. – Він уже давно зробив такий висновок.

– Виходить, що ти, Мар’яно, врятувала життя Олі, Михайлові Адамовичу і, може, ще багатьом людям? – у діда Кирила брови піднялися аж на середину лоба. – Видно по всьому, що Ольгу Дем’ян ніяк не хотів живою залишити, заодно і Михайла Адамовича на той світ відправити. А хати там густо стоять, ще й вітер під ранок піднявся, не дай Боже пожежі було зайнятися. Однією хатою не обійшлося б, увесь куток

1 ... 92 93 94 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спалені мрії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спалені мрії"