Читати книгу - "Ходіння по муках"

— Дякую, що ви так говорите про Миколу Івановича…

Князь витягнув величезну хустку і витер очі. Він виконав тяжкий обов’язок і поїхав, — машина його страшенно заревіла у провулку. А Катя знову почала сновигати по кімнаті: спинялася перед фотографічними картками чужого генерала з лев’ячим лицем, брала в руки альбом, книжку, китайську коробочку, — на кришці її була чапля, яка схопила жабу, — знову ходила, дивилась на шпалери, на штори… До обіду вона не доторкнулась. «Що ж ви, з’їли б хоч киселю», — сказала покоївка Ліза. Не розтуляючи зубів, Катя хитнула головою. Написала була Даші коротенького листа, але зараз же порвала.

Лягти б, заснути. Але лягти в постіль, — як у труну, — страшно після минулої ночі… Найболючішою була безнадійна жалість до Миколи Івановича: був він хороша, добра, безладна людина… Любити його треба було таким, яким він є… А вона мучила. Через те він так рано й посивів. Катя дивилась у вікно на тьмяне, білясте небо. Хрустіла пальцями.

На другий день була панахида, а ще через добу — похорон останків Миколи Івановича. На могилі говорились чудові промови: покійного порівнювали з альбатросом, що загинув у вирі, з людиною, яка пронесла через славне життя палаючий факел. Відомий соціаліст-революціонер, що спізнився на похорон, низенький чоловік в окулярах, сердито буркнув Каті: «Ану поступіться, громадянко», — протиснувся до самої могили і почав говорити про те, що смерть Миколи Івановича зайвий раз підтверджує правильність аграрної політики, яку проводить його, оратора, партія. Земля обсипалась з-під його неохайних черевиків і стукаючи падала на труну. У Каті горло стискалося нудотною спазмою. Вона непомітно вийшла з натовпу і поїхала додому.

У неї було одне бажання — вимитися й заснути. Коли вона увійшла в дім, її пойняв жах: смугасті шпалери, фотографії і коробочка з чаплею, зім’ята скатерка в їдальні, запорошені вікна, — яка нудьга! Катя звеліла приготувати ванну і, застогнавши, лягла в теплу воду. Все тіло її відчуло, нарешті, смертельну втому. Вона ледве допленталась до спальні і заснула, не розкриваючи постелі. Крізь сон їй вчувалися дзвінки, кроки, голоси, хтось постукав у двері, вона не відповіла.

Прокинулась Катя, коли було зовсім темно, — болісно стиснулось серце. «Що, що?» — злякано, жалібно спитала вона, підводячись на ліжку, і з хвилину сподівалась, що, може, все це страшне їй тільки приснилось… Потім, теж з хвилину, відчувала образу й несправедливість, — навіщо мене мучать? І вже зовсім прокинувшись, поправила волосся, наділа туфельки на босу ногу і ясно, і спокійно подумала: «Більше не хочу».

Не кваплячись Катя відчинила дверці кустарної маленької шафки-аптечки, що висіла на стіні, і почала читати написи на пляшечках. Пляшечку з морфієм вона розкрила, понюхала і затиснула в кулачку і пішла в їдальню за чарочкою, але по дорозі спинилась, — у вітальні було світло. «Лізо, це ви?» — тихо спитала Катя, відхилила двері і побачила чоловіка у військовій сорочці, що сидів на дивані. Брита голова його була перев'язана чорним. Він поквапливо встав. У Каті почали тремтіти коліна, стало порожньо під серцем. Чоловік дивився на неї розширеними, страшними очима. Рівний рот його був міцно стулений. Це був Рощин, Вадим Петрович. Катя піднесла обидві руки до грудей. Рощин, не опускаючи очей, сказав повільно і твердо:

— Я зайшов до вас, щоб засвідчити свою пошану. Ваша прислуга розказала мені про нещастя. Я залишився, бо вважав за потрібне сказати вам, що ви можете розпоряджатися мною, всім моїм життям.

Голос його здригнувся, коли він вимовив останні слова, і худе обличчя залилось коричневим рум’янцем. Катя з усієї сили притиснула руки до грудей. Рощин зрозумів по очах, що треба підійти й допомогти їй. Коли він наблизився, Катя, цокочучи зубами, промовила:

— Здрастуйте, Вадиме Петровичу…

Мимоволі він підняв руку, щоб обхопити Катю, — така вона була тендітна й нещасна, з судорожно затисненою в кулаці пляшечкою, — але зараз же опустив руки, насупився. Чуттям жінки Катя зрозуміла раптом: вона, нещасна, маленька, грішна, невміла, з усіма своїми невиплаканими слізьми, з мізерною пляшечкою морфію, стала потрібна й дорога цій людині, яка мовчки й суворо жде — прийняти її душу в свою. Стримуючи сльози, неспроможна сказати нічого, розняти зуби, Катя нахилилась до руки Вадима Петровича і припала до неї губами та обличчям.

Поклавши лікті на мармуровий підвіконник, Даша дивилася у вікно. За темними лісами, в кінці Кам’яноострівського, півнеба було освітлено призахідним сонцем, В небі були сотворені чудеса. Коло Даші сидів Іван Ілліч і дивився на неї не ворушачись, хоч міг ворушитись скільки завгодно, — Даша однаково тепер нікуди не зникла б з цієї кімнати з багряним відблиском зорі на білій стіні.

— Як сумно, як гарно, — сказала Даша. — Наче ми пливемо на повітряному кораблі…

Іван Ілліч кивнув. Даша зняла руки з підвіконника.

— Дуже хочеться музики, — сказала вона. — Скільки вже я не грала? З того часу, як почалась війна… Подумай — ще війна… А ми…

Іван Ілліч заворушився. Даша зараз же продовжувала:

— Коли скінчиться війна, — ми візьмемось до музики… А пам’ятаєш, Іване, як ми лежали з тобою на піску і море набігало на пісок? Пам’ятаєш, яке було море — злиняле, голубе… Мені здається, що я любила тебе все життя… — Іван Ілліч знову заворушився, хотів щось сказати, але Даша нагадалась: — А чайник же кипить! — і побігла з кімнати, але у дверях спинилась. Він бачив у сутінках тільки її обличчя, руку, що взялась за штору, і ногу в сірій панчосі. Даша зникла. Іван Ілліч закинув руки за голову й заплющив очі.

Даша і Телєгін приїхали сьогодні о другій годині вдень. Цілу ніч їм довелося сидіти в коридорі переповненого вагона на чемоданах.