Читати книгу - "Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет"

— Не треба турбувати його, Маргарет. Він уже сказав своє слово. Його найбільше бажання — аби ми одружились. Твій батько хоче облишити торгівлю й поселитися з нами в Дедхемі, в Ессексі. Він купив там маєток мого батька.

— Ти сьогодні вранці переповнений дивними новинами, Пітере.

— Так, Маргарет, колесо нашого життя, яке ледве оберталося, сьогодні закрутилося. Мабуть, бог там, над нами, підстьобнув коней нашої долі, й вони понеслися галопом, куди — я не знаю. Чи бігтимуть вони разом, чи нарізно? Це ти маєш сказати.

— Пітере, — попросила вона, — дозволь мені трохи подумати.

— Гаразд, цілих десять хвилин за годинником, а якщо ні, то все твоє життя, бо я зберу свої речі й поїду. Нехай кажуть, що я побоявся помсти за вбивство солдата.

— Це негарно з твого боку — так наполягати.

— Ні, так краще для нас обох. Може, ти кохаєш іншого?

— Повинна тобі сказати правду, так, — прошепотіла Маргарет, непомітно позирнувши на нього.

Як твердо не тримався Пітер, та при цьому зблід і від хвилювання відпустив її руку, в якій були фіалки.

— Я не маю права запитувати тебе, хто він, — пробурмотів Пітер, намагаючись отямитися.

— Звичайно, ні, та я скажу тобі: це мій батько. Якого ще чоловіка я можу полюбити?

— Маргарет! — гнівно вигукнув Пітер. — Ти глузуєш з мене!

— Чому? Якого ще чоловіка я можу покохати… хіба тільки тебе…

— Я не можу більше терпіти цю гру! — вирвалось у Пітера. — Прощавайте, пані Маргарет. Хай буде з вами бог! — І він кинувся геть.

— Пітере! — гукнула вона, коли він пробіг уже кілька ярдів. — Хочеш узяти на прощання ці фіалки?

Пітер зупинився.

— Тоді йди сюди і візьми їх.

Пітер підійшов. Маргарет тремтячими пальцями почала пришпилювати квіти до його камзола, притискаючись дедалі ближче, поки її дихання не доторкнулося його обличчя, а волосся не зачепило його капелюха. І не має значення, як це сталося, але фіалки знову опинилися на землі, вона зітхнула, а Пітер обхопив її своїми сильними руками й почав цілувати волосся, очі, вуста. Вона не пручалася.

Нарешті вона відштовхнула його і, взявши за руки, примусила сісти на лавку й сама сіла трохи далі.

— Пітере, — прошепотіла вона, переводячи подих, — я мушу тобі дещо сказати. Пітере, ти кепсько думаєш про мене? Ні, ні, мовчи, тепер моя черга говорити. Ти гадаєш, що я бездушна й граюся з тобою. Я робила це тільки для того, щоб пересвідчитися, чи ти справді кохаєш мене. Тепер я впевнена й хочу сказати тобі. Я кохаю тебе так само давно, так само сильно, як і ти. Інакше хіба я не змогла б вийти заміж за когось із моїх численних залицяльників. І признаюсь тобі, на мій сором, якось я так розгнівалась на тебе за твоє мовчання, що трохи не вийшла заміж за іншого. І все-таки я не змогла зробити цього. Пітере, коли я вчора побачила, як ти лише з самою палицею в руках захищав мене, і подумала, що тебе можуть убити, тоді я зрозуміла всю правду, і серце моє мало не розірвалося. Якби ти помер, воно розірвалося б. Але тепер усе позаду, і ми знаємо таємницю одне одного. Ніщо тепер не розлучить нас. Лише смерть.

Так мовила Маргарет, а Пітер жадібно всотував її слова, так само як пустеля, висушена роками засухи, всотує краплі дощу. Він зазирав у її лице, з якого зникла глузливість, — це було лице найвродливішої й найсерйознішої жінки, яка несподівано усвідомила, що таке життя з усіма його радощами і прикрощами. Коли Маргарет закінчила говорити, цей мовчазний чоловік, який навіть у хвилини найбільшого щастя залишався небагатослівним, промовив:

— Бог був добрий до нас! Подякуймо йому.

Так вони й зробили. їхня молитва була по-дитячому простодушна, вони вірили, що сила, яка об’єднала їх, навчила кохати одне одного, благословить і захистить їх од усього лихого, від ворогів і зла на все життя.

Вони ще довго сиділи, то розмовляли, то знову мовчали. і раптом після одного з таких моментів блаженного мовчання вони обоє чогось злякалися — так буває, коли темна хмара посеред ясного дня раптом заступає сонце і загрожує буревієм та зливою.

— Ходімо, уже час, — сказала Маргарет. — Батько шукатиме нас.

Вони мовчки вийшли із затінку старих берестів на галявину. І раптом Маргарет помітила, що її нога наступила на чиюсь тінь. Вона звела очі: перед нею стояв ніхто Інший, як сеньйор д’Агвілар. Він дивився на них серйозно й трохи іронічно. Вигук переляку вихопився в Маргарет, а Пітер, керуючись інстинктом хороброї людини, яка завжди йде назустріч небезпеці, зробив крок до іспанця.

— Мати божа! Невже ви сприйняли мене за злодія? — В голосі д’Агвілара вчувалося глузування.

Щоб не зіткнутися з Пітером, іспанець посторонився.

— Вибачайте, сеньйоре, — відповів, отямившись, Пітер, — але ви з’явилися так несподівано. Ми менше за все очікували бачити вас тут.

— Не більше, ніж я міг сподіватися зустріти вас. Мені здається, в саду трохи незатишно такого прохолодного ранку. — І д’Агвілар огледів їх обох своїм уважним, глузливим поглядом. Під його допитливим виразом молоді люди почервоніли. — Дозвольте мені пояснити, — продовжував д’Агвілар. — Я прийшов сюди так рано у вашій справі — попередити вас, майстре Пітер, щоб ви не виходили сьогодні з дому, бо є наказ про ваш арешт, а я ще не мав можливості уладнати цю справу й домогтися його скасування. Абсолютно випадково я зустрів ту вродливу леді, яка була з вами вчора. Вона поверталася з базару і сказала мені, що вона ваша кузина. В неї добра душа. Вона привела мене в дім і, довідавшись, що ваш батько” якого я хотів побачити, молиться в старій капличці, провела мене до її дверей. Я зайшов, але нікого