Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

Працюючи з іншими матросами біля помпи, озерянин побачив, що до них підходить старший помічник, але вдав, ніби не помітив того, і безстрашно сипав далі своїми веселими кпинами:

«Так, так, хлоп’ята, протікає добряче. Ану підстав-но хто кухлика, та скуштуємо. Їй же богу, хоч у пляшки розливай та закорковуй! А ви знаєте, це, мабуть, пай старого Реда так засолодив водицю. Краще б йому було відпиляти свою частину судна та відвести додому на буксирі. Лихо в тім, хлопці, що наша меч-риба ще тільки розпочала свою роботу. Вона вернулася з цілим гуртом корабельних теслярів: рибою-пилкою, рибою-терпугом тощо,- і тепер уся ця ватага з усієї сили довбе, пиляє, струже наше днище. Мабуть, ремонт нам роблять. Якби старий Ред був тут, я б йому сказав, хай стрибне за борт та розжене їх. Бо вони, щоб він знав, занапащають його добро. Але ж і славний він чолов’яга, наш Ред. А з себе який гарний! Чуєте, хлопці: кажуть, що решта його капіталу вкладена в дзеркала. Цікаво, чи не подарував би він такому сердезі, як я, зліпок зі свого носа?»

«Сто чортів вам у печінку, чого ця помпа стоїть? - загорлав Редні, вдаючи, ніби не чув матросових теревенів.- Ану беріться до неї, та хутко!»

«Єсть, сер! - жваво відгукнувся Стілкілт.- Нумо, хлопці, взялися!»

Помпа зачвакала, як півсотні пожежних машин, матроси поскидали шапки, і незабаром стало чутно уривчасте хекання, що свідчить про найбільше напруження людських сил.

Урешті наш озерянин, геть засапаний, разом зі своїми товаришами кинув роботу, відійшов від помпи на ніс судна й сів там на брашпиль. Обличчя його було червоне як буряк, очі валилися кров’ю, він утирав з чола рясний піт. Не знаю, сеньйори, який капосний біс опанував Редні, що він зачепив людину в стані такого фізичного знесилення, але так воно сталося. Пихато проходжаючись по палубі, старший помічник наказав Стілкілтові взяти мітлу й замести палубу, а тоді лопатою прибрати кілька смердючих купок, що лишилися після свині, яку випускали побігати по палубі.

Треба вам знати, сеньйори: на судні, що пливе в морі, прибирають - зокрема, замітають палубу - щовечора, якщо тільки не лютує шторм. Відомо, що це інколи робилося навіть тоді, коли корабель уже потопав. Отака, сеньйори, непохитність морських звичаїв і природжена любов моряків до охайності; декотрі з них не погодилися б навіть потонути в морі, не вмивши спершу обличчя. Та на всіх кораблях, згідно з заведеним порядком, замітання належить до обов’язків юнг, якщо, звісно, вони є на кораблі. Крім того, на «Таун-Го» всіх фізично дужчих матросів поділили на зміни, що мали чергуватися біля помп, і Стілкілт, найсильніший з усіх, був офіційно призначений старшиною своєї зміни, а тому його годилося звільняти від будь-яких повсякденних справ, не пов’язаних безпосередньо з чисто матроськими обов’язками, тим паче, що саме так поводилися з його товаришами. Я згадую всі ці подробиці, сеньйори, щоб ви краще зрозуміли, як стояла справа між оцими двома людьми.

Та й це ще не все; наказ щодо лопати був відвертою умисною образою, аби допекти Стілкілтові,- так, немовби Редні плюнув йому в обличчя. Кожен, хто плавав матросом на китобійному судні, зрозуміє це, і озерянин, почувши помічникового наказа, дуже добре усвідомив, про що тут ідеться. Але, ще якусь мить сидячи нерухомо і дивлячись твердим поглядом у сповнені люті очі Редні, він добачив у тих очах цілі стоси барилець із порохом та підведений до них гніт, по якому повільно, нечутно рухався вогник. І коли він усе це побачив - чи, радше, відчув,- його опанувала ота дивна поступливість, оте небажання розпалювати ще більший запал у вже й так розгніваній людині, ота нехіть, яку відчувають найчастіше - а може, навіть виключно - справді мужні люди, навіть коли їм дуже допече. Отож це почуття, якому важко дати визначення, сеньйори, зринуло і в Стілкілті.

І тому він дуже спокійним голосом, хіба що трохи уривчастим від задишки, яка ще не минулася, відповів, що замітати палубу - не його діло і він цього не робитиме. А потім, навіть словом не згадавши про лопату, показав помічникові на трьох юнг, котрі звичайно були за прибиральників: не приділені до помп, вони майже цілий день нічого не робили. На це Редні відповів лайкою і незаперечним, украй образливим тоном повторив свій наказ, а водночас, ухопивши з барила, що стояло поблизу, бондарську довбешку, підніс її й ступив до озерянина, що сидів так само незрушно.

Упрілому, розпаленому й збудженому гарячковою роботою коло помпи Стілкілтові, попри оте перше почуття поблажливості, нелегко було стерпіти таку поведінку командира, та все ж, якось угамувавши обурення, що спалахнуло в ньому, він уперто сидів на своєму місці й мовчав, аж поки оскаженілий Редні труснув довбешкою перед самим носом у нього і несамовито загорлав, щоб він виковував наказ.

Стілкілт підвівся і, повільно задкуючи кругом брашпиля від помічника капітана, що наступав на нього з погрозливо піднесеною довбешкою, спокійно повторив, що не збирається підкоритись. Але, побачивши, що його лагідний тон не дає ніяких наслідків, він остеріг свого нерозумного, оскаженілого супротивника грізним, промовистим жестом стиснутого кулака. Та все намарне. І так обидва вони повільно обійшли кругом брашпиля, а тоді, вирішивши, що він уже вичерпав міру свого терпіння, Стілкілт наважився не відступати далі, а став на накривці люка й промовив до помічника капітана так:

«Містере Редні, я вас не послухаюсь. Киньте свою довбешку, а ні, то стережіться».

Але помічник капітана, ніби так йому судилося, підступив ще ближче до непорушного озерянина і потрусив важкою довбешкою за якийсь дюйм від його зубів, безперестану виригаючи огидні прокльони. Стілкілт не відсахнувся й на тисячну частку дюйма. Вгородивши в очі Редні гострий кинджал непохитно твердого погляду, він зціпив праву руку в кулак за спиною в себе і, повільно відвівши її назад, сказав своєму супротивникові, що вб’є його, коли тільки довбешка бодай торкнеться йому до щоки. Але того дурня боги вже призначили на забій, сеньйори. Довбешка в ту ж мить доторкнулася до Стілкілтової щоки, а ще за мить помічникова щелепа була розтрощена, і він повалився на люк.