Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

— Агов, Мерлю! З тобою все в порядку? — почув я голос Люка.

— Ага, — відповів я, не прискорюючи своїх рухів.

Ближче, ще ближче...

Ось вона!

Я похитнувся, коли витягнув її сюди, бо ухопився за неї надто близько до одного кінця. Другий кінець ударився об землю й підскочив. Отож я перехопив її посередині, підняв та поніс.

Я приставив її до схилу, там, де підйом був крутий, і вибрався вгору дуже швидко. Далі я тягнув її за собою.

— Так, а де ти взяв драбину? — запитав Люк.

— Знайшов, — відповів я.

— А що це на ній отут, збоку? Схоже на свіжу фарбу!

— Може, хтось загубив її нещодавно.

Я почав спускати драбину крізь отвір. Вона сягнула дна, і ще кілька футів залишилися виступати над отвором. Трохи пересунув її, щоб не хиталася.

— Полізу першим, — сказав я, — і підхоплю тебе, якщо треба.

— Спустиш спочатку ціпок і мій меч?

— Звісно.

Я спустив Люкову амуніцію драбиною. Поліз угору за ним, але він уже став на драбину і почав спускатися.

— Ти маєш колись навчити мене цього фокуса, — проказав Люк, важко дихаючи.

— Не знаю, про що це ти, — відказав я.

Він спускався повільно, зупиняючись перепочити на кожній сходинці, й, коли ми спустилися до печери, геть побуряковів і засапався. Важко опустився на землю, притискаючи долоню правиці до лівого боку, до ребер. Посидівши так кілька секунд, він трохи відкинувся назад, обпершись спиною об стіну.

— Ти як, нормально? — запитав я.

Він кивнув.

— За кілька хвилин оговтаюся. Коли тебе прохромлять наскрізь, сил тобі це не прибільшує.

— Дати тобі ковдру?

— Ні, дякую.

— Тоді посидь тут, а я піду перевірю комору, чи досить там харчів. Принести тобі щось?

— Принеси води, — попросив Люк.

Припаси виявилися в порядку, а спальник і досі лежав там, де я його залишив. Я повернувся з питвом для Люка, з іронією згадуючи, як він так само приніс води мені.

— Схоже, ти стаєш на відгодівлю, — сказав я. — Харчів тут купа.

— Ти не все вино випив? — запитав Люк, сьорбаючи воду.

— Ні.

— От і добре.

— Ти сказав, що маєш надзвичайно важливу для Амбера інформацію, — нагадав я. — Не хочеш розповісти, що мав на увазі?

Він посміхнувся.

— Не зараз, — відказав.

— Я гадав, ми домовилися...

— Ти не дослухав мене до кінця. Нас перервали.

Я похитав головою. Втім...

— Добре, нас перервали, — визнав я. — А тепер докажи до кінця.

— Маю оклигати, щоб вирушити до Вежі та врятувати свою матусю...

Я кивнув, погоджуючись.

— ...а інформацію ти отримаєш, коли ми разом з тобою її звільнимо.

— Ні! Зачекай! Ти, чорт забирай, забагато хочеш!

— Те, що я скажу, того варте.

— Схоже, я маю купити кота в мішку.

— Так, боюся, що тобі доведеться це зробити. Але повір мені, ти маєш про це довідатися.

— А що, як ти запізнишся зі своєю інформацією?

— Ні, я розрахував час. Одужаю за пару днів за Амберським часом. Так скоро події не зможуть відбутися.

— Люку, це починає нагадувати якийсь трюк...

— Це і є трюк, — погодився він, — але такий, який принесе зиск Амберу і мені також.

— І це також підозріло. Не можу уявити, що ти хочеш поділитися чимсь таким зі своїм ворогом.

Він зітхнув.

— Може, це навіть допоможе мені зіскочити з гачка, — додав Люк.

— Ти хочеш припинити свою вендету?

— Не знаю. Але я багато над цим розмірковую, і, якщо вирішу припинити, це буде непоганий початок.

— А якщо вирішиш не припиняти, ти сам себе заженеш у глухий кут. Що, неправда?

— Це не фатальний крок. Так, я ускладню собі завдання. Але його все ще можна буде виконати.

— Не знаю, — промовив я. — Якщо про це хтось довідається, а я не зможу показати щось таке, за що варто було б тебе відпускати, мені буде непереливки.

— Я нікому нічого не скажу; мовчи й ти.

— Є ще Вінта.

— Яка стверджує, що головна мета її життя — захищати тебе. До того ж, якщо ти повернешся до маєтку Бейлів, Вінти там не буде. Тобто, буде справжня Вінта, що прокинеться від кошмару.

— Звідки у тебе така впевненість?

— Але ж ти полишив маєток. Вона, мабуть, уже теж забралася звідти й розшукує тебе по всіх усюдах.

— Ти знаєш, що вона таке насправді?

— Ні, але колись я допоможу тобі над цим поміркувати.

— Не зараз?

— Ні, мені треба поспати. Мене знову починає лихоманити.

— Тоді обговорімо нашу угоду ще раз. Що та яким чином ти збираєшся робити й що пропонуєш мені?

Він позіхнув.

— Лишуся тут, доки не видужаю. — Коли буду готовий атакувати Вежу, зв’яжуся з тобою. Це нагадує мені, що в тебе мої Козирі.

— Знаю. Продовжуй. Як ти збираєшся взяти Вежу?

— Я над цим працюю. Розповім згодом. До речі, ти зможеш і відмовитися брати участь у штурмі, якщо захочеш. Хоча мені б не завадило мати поруч іще одного чаклуна. Щойно ми захопимо Вежу і звільнимо матусю, я розповім тобі те, що обіцяв, і ти зможеш передати цю інформацію в Амбер.

— А що, як ти не переможеш? — запитав я.

Він подивився вбік.

— Гадаю, така ймовірність завжди є, — визнав він нарешті. — Гаразд, як тобі такий варіант? Я запишу цю інформацію і носитиму запис із собою. Перед штурмом я передам нотатки тобі, через Козир або особисто. Тоді, переможемо ми чи програємо, а я з тобою розрахуюся.

Він простягнув мені неушкоджену руку, і я її потиснув.

— Домовилися, — сказав я.

— Тоді віддай мені мої Козирі, а я зв’яжуся з тобою, щойно почну рухатися самостійно.

Я вагався. Урешті-решт я витягнув свою колоду, наразі товстезну. Відібрав власні Козирі та значну кількість його, а те, що залишилося, простягнув йому.

— А решта?

— Хочу дослідити їх, Люку. Ти ж не проти?

Він обережно знизав плечима.

— Я завжди можу виготовити ще. Але віддай мені Козир моєї матусі.

— Візьми.

Він узяв карту і мовив:

— Не знаю, що ти намислив, але хочу дати тобі добру пораду: