Читати книгу - "Лист до короля"

— У мене є брат. Свого часу король Унавен послав його до вашої країни з повідомленням королю Дагона-ту про дружбу. Було це ще перед Днем літнього сон-цевороту, і він мав скоро повернутися, та ми звідтоді нічого про нього не чули.

— Чи не лицарем Евейном звуть вашого брата? — запитав Тіурі.

— Так, це його ім’я! Звідки ти знаєш?

— Ви схожі на нього, — Тіурі усміхнувся, — чи він на вас.

Він розповів, що лицар Евейн приєднався до Сірих Лицарів, які присягнули помститися за смерть лицаря Едвінема і, розповідаючи, узагалі забув про їжу.

Лицар Івейн уважно слухав: він хотів знати все і про Сірих Лицарів, і про обставини смерті лицаря Ед-вінема.

— Я радий чути, що з моїм братом не трапилося нічого лихого, і батько буде радий. Тепер мені принаймні зрозуміло, чому він досі не повернувся.

Цієї миті увійшов зброєносець.

— Лицарю Івейне, король Унавен просить вас до себе.

Лицар одразу ж підвівся.

— Перепрошую, — вибачився він, — ми побачимося знову, щойно з’явиться нагода. Ви можете перебувати в палаці як удома. Якщо вам щось знадобиться, звертайтеся до пані Міріан. Ваш приїзд, знаєте, дещо збурив тутешній спокій, одразу з’явилося стільки справ! До побачення.

Він пішов, а хлопці ще певний час сиділи мовчки, дивлячись у вікна. Сонце сідало — і все довкола було осяяне жовтогарячим світлом. Тепер і вони помітили збентеженість, яку, за словами лицаря Івейна, спричинили при дворі: мостом туди й назад снували вершники, у палаці повсякчас було чутно кроки та гучні голоси й звуки наказів.

— Що ж усе-таки було в тому листі? — пошепки спитав Паккі.

— Це все ще секрет, — зітхнув Тіурі. — Напевне, щось про небезпеку з Евіллану чи про зраду. Але що саме — не знаю.

— Що зараз робитимемо? — запитав Паккі. — Прогуляємося палацом? Я точно не зможу заснути.

— Краще садом, — промовив чийсь голос позаду.

Від несподіванки хлопці здригнулися й озирнулися. У дальньому кінці кімнати стояв тендітний юнак, одяг якого вигравав усіма барвами райдуги. Вони навіть не помітили, як він увійшов.

— Сад чудовий. Ви можете сісти на стіну й споглядати звідси, не завдаючи собі клопоту.

Продовжуючи говорити, він підійшов ближче, і кожний його рух породжував ніжний передзвін. Тепер хлопці побачили, що він зовсім не юнак, хоча невисокий і тендітний. Його вік важко було визначити: десь від тридцяти до п’ятдесяти років. Худорляве, глузливе обличчя з проникливими чорними очима, на голові — білий ковпак з бубонцями.

— Добрий вечір, — промовив він, вклоняючись. — Я Тирилло, блазень короля Унавена, дурість, що служить мудрості. Зараз не час для жартів, тож запрошую прийняти мене в компанію й посидіти разом в саду, поговорити чи помовчати, як захочете.

Він підійшов до одного з вікон і спритно вистрибнув назовні. Тіурі та Паккі подалися за ним. Вони пройшлися садом, всілися на низькій стіні і певний час мовчки дивилися на річку й на ту частину міста, що була за нею. Потроху сутеніло, і тут і там запалювали вогні. Блазень ворухнувся — і бубонці на його ковпаку задзеленчали.

— Жив колись чоловік, який побачив веселку, пречудову райдугу. Вона стояла в небі, наче високий вигнутий міст, а кінці її спиралися на землю. Якось чоловік вирішив: «Поїду-но я до краю веселки, щоб нею, як мостом, потрапити на інший бік землі.»

— Я раніше теж хотів так спробувати, — прошепотів Паккі. — А що було потім?

— Він вирушив у дорогу, — оповідав блазень, — і дуже довго подорожував. Мандрував містами і селами, полями й пустелями, стрімкими річками й густими лісами. І тішився наперед тим, що побачить. Там, де закінчується веселка, справді має бути дивовижно прекрасно. Що ближче він підходив до своєї мети, то дужче до неї прагнув. Та ось він прибув до місця призначення — і веселка зникла, а місцина була така сама, як і будь-яке інше місце на землі. І чоловік дуже засмутився. Та потім згадав, як багато краси побачив на своєму шляху, скільки всього пережив і дізнався. Тоді він ще не знав, що сенс не в самій веселці, а в її пошуках. Він повернув назад з легким серцем і дорогою додому казав собі, що в його житті ще неодмінно будуть веселки. І справді: варто було йому повернутися, як він побачив над своїм будинком нову райдугу.

— Це кінець? — поцікавився Паккі.

— Так.

— Чому ви розповіли нам цю історію? — запитав Тіу-рі, підозрюючи, що блазень зробив це навмисне.

— Просто так. Це стара, усім відома притча. Усі блазні однакові: без кінця переповідають старі історії.

Вони знову замовкли. Тоді чоловік почав тихенько наспівувати, і Тіурі впізнав пісню, яку співала панночка Лавінія в замку Містеринат:

Ось мчить, мов вітер, граф Едвінем, Полишивши батьків дім, Форестерре, І сонячне світло щит відбиває -Щит білий, мов сніг на високій горі.

Блазень обірвав пісню й мовив:

— Ти відчуваєш себе дивно, ти розгублений: доручення виконане, а іншого тобі ніхто не дав. І тобі цікаво, що було в тому листі, який ти так довго носив на грудях. Але що там було — не важливо! Важливо тільки те, що ти доправив його до короля, що ти виконав свою присягу, мужньо й наполегливо, і жодні небезпеки не зупинили тебе.

Тіурі поглянув на нього й зрозумів, що блазень має рацію. Тепер відчуття розгубленості повністю зникло

— і він заспокоївся.

— Ох, — зітхнув Паккі. — А тепер би я поспав.

Блазень зістрибнув зі стіни.

— Ось найрозумніше рішення з усіх можливих. Імовірно, невдовзі вам знову доведеться багато чого зробити. А поки що лягайте-но спати. Я відведу вас до пані Міріан.

Вони пішли уже майже темним садом назад, до палацу.

— Хто така пані Міріан? — запитав Паккі блазня.

— Вона веде господарство палацу, — пояснив той.

— Стежить, аби було вдосталь їжі на столі й свіжа постільна білизна. Вона безперечно найважливіша людина в палаці.

У внутрішньому дворі вони зустріли лицаря Івейна.

— Я вас шукав, — сказав той. — О, то ви, я бачу, у гарній компанії. Хотів попрощатися. Король посилає мене з дорученням на південь. Отже, вирушаю негайно.

— До кронпринца? — запитав блазень.

— До нього. Прощавайте. Якщо ти, Тіурі, побачиш брата раніше за мене, передай йому моє шанування. Усього найкращого тобі, Тирилло.

—