Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Темні масивні столи, важкі лави та стільці. Кілька відвідувачів — всі чолов’яги, всі з пивом, але не всі з їжею. Світло приглушене. На Кукутіса і голови ніхто не обернув.

Сів Кукутіс за вільний столик. У шлунку забурчало. В горлі почало дерти.

«Вчасно зайшов! — подумав він. — Треба б останній зауеркраут[53] з сосискою з’їсти, адже на тому боці, за мостом, Франція, там і їжа французька! А французи сосисок не люблять! У них інші кулінарні цінності!»

— Was wollen Sie? — пролунав над головою приємний і привіт­ний жіночий голос.

Офіціантка років тридцяти в білому фартусі і в грайливому народному одязі, які зазвичай на танці одягають, намагалася показати відвідувачеві всі свої білі та рівні зубки.

Хотів було і Кукутіс так само у відповідь усміхнутися, але вчасно схаменувся. У негласному змаганні «У кого більше зубів?» він уже дочасно програвав.

Замовив те, про що подумав: квашену тушковану капусту з франкфуртськими сосисками і гальбу пива. І відразу про назву спитав.

— Сто років тому на вимогу жінок Оффенбурґа перейменували. Раніше Zur Quelle[54] називалася. А тоді жінки з пияцтвом чоловіків боролися. Так назвали, щоб легше було відповідати на запитання: «А чоловік твій де?», коли його не було вдома!

«Отже, “У чорта”», — допетрав Кукутіс.

Зауеркраут цього разу виявився ще смачнішим, ніж минулого. І сосиски також. Дивувався Кукутіс, як чітко його язик — старий і від їжі втомлений, радів цій трапезі і свою радість у мозок старого передавав, де вона в гарний настрій перетворювалася.

«Ось уже й справді не хоче мене Німеччина відпускати! — вирішив Кукутіс і молодого чеха Йоахіма згадав. — Далебі, того дороги німецькі «тримають», змушують переїзд через кордон до останньої можливої точки перетину відкладати, а мене — тушкована квашена капуста з сосисками утримати в Німеччині намагається! Може, теж почекати з переходом до Франції? Може, нижче по Рейну перейти?»

І тут же похитав головою Кукутіс, оцінивши свої власні думки, як шалапутну грайливість перед смачною їжею. Їжа їжею, а йому і так до Парижа далеко ще. А там чоловік у біді! Або ось-ось у біді опиниться! Ні. Треба йти. Тільки не відразу, а після того, як доїсть зауеркраут із сосисками, пиво доп’є і заплатить! Правда, з такою молодою офіціанткою можливі й труднощі! Адже вона не знає вартості срібних монет! Навряд чи знає вона, що все, що він зараз з’їсть і вип’є, не більше десяти ще старих російських копійок коштує! Але все одно, вона ж тільки офіціантка, отже, коли що — відразу побіжить за господарем або кимось, хто за неї найголов­ніший. А головний і старший — майже одне і те саме. Людина ж чим старша, тим мудріша. А мудра людина візьме в руки монетку й одразу все втямить: і з чого вона зроблена, і скільки ще можна Кукутісу пива налити, щоб зі здачею не морочитися. Адже зі ­срібла раніше решту міддю давали, а тепер у пивницях і булочних розмінну мідь не тримають!

І раптом знову аптекарка з аптеки навпроти згадалася і прибрала згадка з обличчя Кукутіса задумливу посмішку.

— Ну й дурепа, — видихнув Кукутіс і тут же голову нижче опустив, як переляканий індик. Злякався, що почують його.

Однак не почули.

«Ну і як із такими розмовляти? — продовжив він згадувати неприємну пригоду, тільки тепер уже подумки, із закритим ротом. — Я їй кажу: дайте мені ліки проти пам’яті, а вона мені підсовує таблетки для боротьби зі склерозом! Я їй кажу, що мене моя пам’ять тривожить, заважає вперед іти, занадто багато та занадто добре пам’ятає і те, що вісімдесят років тому сталося, і те, що вчора. Пояснюю, що хочу все забути або хоча б половину! А вона дивиться на мене, як на божевільного, і каже, що мені спочатку до психолога треба, а тільки потім в аптеку! Але ж є такі таблетки! Снодійні для пам’яті, але не для тіла! Коробочка синя з червоною смугою, назва «Меморин». Востаннє він їх років десять тому у Польщі купував. Треба було більше купити! А може, десь у нозі ще є пластинка? Аспірин же у нозі лежить, в одній із шухлядок, і валеріана також!

Нахилився Кукутіс до ноги, штанину задрав, на маленькі срібні колечка, за які шухлядки висунути можна було або нішу відкрити, задивився. Витяг одну — там монетки в тканину загорнуті. Витяг іншу — там коробка сірників і польські поштові марки. Витягнув третю, горішню, а в ній губна гармошка з латунною кришечкою. А на ній барельєфна назва — «Liebling»[55]. Узяв Кукутіс губну гармошку в руки, і вони самі її до рота піднесли. Губи засвербіли у Кукутіса. Дмухнув він у гармошку і почув звук — далекий і рідний водночас. Відвів гармошку від рота. А звук не зник, тільки затихати став повільно.

Обернулися інші відвідувачі на Кукутіса. Й офіціантка, яка збирала на тацю брудний посуд із сусіднього столика, обернулася. Кинула на Кукутіса напружений, стурбований погляд.

А він не зміг довго гармошку далеко від рота тримати. Знову торкнулися її губи Кукутіса.

Полилася пивничкою мелодія — сумна і грайлива водночас, як жарт, розказаний смертельно пораненим.

Квапливо, немов перекреслюючи мелодію губної гармошки, застукотіла підборами офіціантка в білому фартусі з тацею в руках у бік кухні. Перед тим як зайти в кухню, озирнулася ще раз. Залишила там тацю з посудом, повернулася за барну стійку. Підняла до вуха слухавку настільного телефону. Натиснула на апараті три кнопки.

— Polizei? Bitte schnell «Zum Teufel»![56]

— Alles verstanden, in drei Minuten![57], — відповів по-військовому чіткий чоловічий голос.

Вона опустила слухавку на апарат. Сумна й одночасно грайлива мелодія, як жарт, розказаний перед смертю важкопораненим бійцем, продовжувала звучати в пивничці. Відвідувачі, всі, крім старого з дерев’яною ногою, завмерли, перестали і їсти, й пити пиво. Немов чекали, коли в закладі знову стане тихо.

Розділ 68. Париж

За вікном під гучні крики птахів насувався паризький похмурий ранок. Андрюс розсунув фіранки, щоб не вмикати світло і не будити все ще сплячу Барбору.

Знову сів за столик і взяв у руки один аркуш із витягнутих учора з пачки, захованої у візочку. Розглядав надруковані на ньому чеки чи квитки. Вони були однаковими: на рожево-блакитному тлі напис «Ticket restaurante» і поруч сума — 7.50 євро. Згори праворуч — рік: