Читати книгу - "Танок драконів"

«З цією істотою вести переговори неможливо».

— Убийте його,— сказав Смердюк до вартового.— Він усе одно нічого вже не тямить. Залився кров’ю, весь у хробаках.

Чоловік роззявив рота.

— Капітан поставив його командувачем.

— Пораненого коня добивають.

— Якого коня? У мене зроду не було коня.

«А в мене був». Наринули спогади. Іржання Сміхуна нагадувало людський вереск. Грива палахкотіла, а кінь, сліпий від болю, став дибала й бив копитами. «Ні-ні. То не мій, не мій кінь, Смердюк ніколи не мав коня».

— Я сам його уб’ю,— Смердюк схопив притулений до щита меч Ральфа Кенінга. Поки що в нього досить пальців, щоб стиснути руків’я. Щойно він черконув лезом по набряклій шиї істоти на соломі, як шкіра луснула, випустивши чорну кров і жовтий гній. Кенінг здригнувся і застиг. Кімнату заповнив жахливий сопух. Смердюк кинувся до сходів. Тут повітря було вогке й холодне, але набагато чистіше. Залізний почовгав за ним, білий з обличчя, ледве стримуючи блювоту. Смердюк схопив його за руку.— Хто заступник? Де решта вояків?

— На зубчастій стіні або у залі. Сплять, пиячать. Можу провести, якщо хочете.

— Ведіть негайно.

Ремсі дав йому один день.

Зала була з темного каменю, з високою стелею, у ній гуляли протяги і клубочився дим, а стіни були поплямовані величезними латками білого лишайника. У коминку, чорному від колишніх яскравих вогнищ, слабенько горів торф. У залі, як і багато століть тому, стояв великий кам’яний різьблений стіл. «За ним я сидів, коли був тут останнього разу,— пригадав Смердюк.— Роб сів на чолі столу, праворуч від нього — Великий Джон, а ліворуч — Руз Болтон. Гловери сіли біля Гелмана Толгарта. Навпроти них — Карстарк із синами».

За столом пиячило дві дюжини залізнородних. Кількоро подивилося на Смердюка порожніми затуманеними очима. Решта взагалі його проігнорувала. Він нікого з них не знав. На кількох плащі застібалися на срібну рибку-тріску. Кодів на Залізних островах не дуже люблять: вони вважаються злодіями і боягузами, а їхні жінки — розпусницями, які сплять з власними батьками і братами. Смердюк не здивувався, що дядько вирішив лишити тут саме їх, коли Залізний флот поплив назад додому. «Це тільки спрощує моє завдання».

— Ральф Кенінг помер,— сказав він.— Хто з вас головний?

Пияки порожніми очима витріщилися на нього. Один розсміявся. Інший сплюнув. Нарешті один з Кодів мовив:

— А хто питає?

— Син лорда Балона...— («Смердюк, мене звати Смердюк, римується з „селюк“»).— Я приїхав за наказом Ремсі Болтона, лорда Горнвуду і спадкоємця Страхфорту, який узяв мене в полон у Вічнозимі. На північ звідси стоїть він сам з військом, на південь — його батько, однак лорд Ремсі готовий виявити милість, якщо ви до заходу сонця здасте йому Кейлінський Рів.

Він витягнув папір, якого йому дали, і кинув на стіл перед пияками.

Один з них узяв папір і покрутив у руках, помацав рожевий віск, яким той був запечатаний. За мить він мовив:

— Пергамент. І що нам з нього? Нам потрібні сир і м’ясо.

— Ти хотів сказати — криця,— мовив сивобородий чоловік поряд з ним, у якого замість руки лишився кикоть.— Мечі. Топори. А, і сотня луків, і лучники до них.

— Залізнородні не здаються,— озвався третій голос.

— Скажіть це моєму батькові. Коли Роберт пробив його мури, лорд Балон зразу прихилив коліно. В іншому разі він би загинув. І ви загинете, якщо не здастеся,— мовив Смердюк і вказав на пергамент.— Зламайте печатку. Прочитайте послання. Це перепустка, власноруч написана лордом Ремсі. Складіть мечі й ходіть зі мною, і його милість нагодує вас і, не чіпаючи, пропустить на Скелясте узбережжя, звідки ви зможете відплисти додому. В іншому разі ви всі загинете.

— Це погроза? — зіп’явся на ноги один з Кодів. Він був дебелий, банькатий і з великим ротом, з мертвотно-білою шкірою. У нього був такий вигляд, наче його татусь зачав його з рибиною, але у нього був довгий меч.— Дагон Код нікому не здається.

«Ні, будь ласка, послухайте». На думку про те, що зробить з ним Ремсі, якщо він приповзе назад у табір, не домовившись про здачу гарнізону, Смердюк мало не обмочив штани. «Смердюк, Смердюк, римується з „бурдюк“».

— То така ваша відповідь? — слабко промовив він.— Ця тріска говорить від імені вас усіх?

Вартовий, який впустив його в замок, завагався.

— Віктаріон наказав нам триматися, це правда. Я на власні вуха чув. «Тримайтеся, поки не повернуся»,— сказав він до Кенінга.

— Ага,— підтвердив однорукий.— Так і сказав. Він поїхав на царезбори, але обіцяв повернутися з плавниковою короною на чолі та з тисячею вояків.

— Мій дядько не повернеться,— сказав Смердюк.— Царезбори коронували його брата Юрона, а у Воронячого Ока інші війни. Гадаєте, мій дядько вас цінує? Е ні. Він вас залишив тут помирати. Обтрусив вас, як обтрушує мул з чобіт, виходячи на берег.

Ці слова поцілили в яблучко. Смердюк бачив це в очах присутніх, у тому, як залізні перезиралися та хмурилися, сидячи над своїми кухлями. «Вони всі боялися, що їх покинуть, а я їхні страхи підтвердив». Це не нащадки видатних капітанів, не кров од крові великих домів Залізних островів. Це сини невільників і соляних дружин.

— Якщо здамося, зможемо просто забратися геть? — запитав однорукий.— Це таке тут пишеться? — він пхнув пальцем сувій пергаменту, на якому так і не зламали печатки.

— Прочитайте самі,— відповів Смердюк, хоча був майже певен, що ніхто тут читати не вміє.— Лорд Ремсі шляхетно обходиться з полоненими, якщо вони його не зраджують...— («У мене він відтяв лише кілька пальців на руках і ногах і ще дещо, а міг би язика мені відрізати або злупити шкіру на нозі до самого стегна»).— Складіть мечі — й не втратите життя.

— Брехун,— вихопив меча Дагон Код.— Це тебе кличуть Перекинчиком. З якого дива мені вірити твоїм обіцянкам?

«Він п’яний,— збагнув Смердюк.— У ньому говорить ель».

— Можете не вірити. Я привіз повідомлення від лорда Ремсі. А тепер мушу повертатися до нього. Повечеряємо диким вепром з ріпою, зап’ємо міцним червоним вином. Усі, хто піде зі мною, зможуть теж потрапити на бенкет. Решта завтра загине. Лорд Страхфорту веде через гатку своїх лицарів, а його син з півночі веде своє військо. Пощадку не буде. Пощастить тим,