Читати книгу - "Подаруй мені життя, Камілла Рей"

- Ми щойно з танцполу. Потрібна перерва, а то від втоми впасти можна, - сказала Наомі.

- А тепер… повільний танець! Хлопці запрошуємо дівчат на танцпол! Не соромимося! – говорив діджей, який крутив нам музику. - Гей, ви там! Не стоїмо! Усі танцювати! – звернувся він до гуртка із шести хлопців, які попивають у кутку зали пунш.

Заграла повільна композиція.

– Тебе можна запросити? - Вайлет звернулася до Шона.

- Так ... Звичайно, - тепер Шон почервонів. Взявшись за руки, вони разом пішли до центру зали, де вже танцювало понад десяток парачок.

- Ха ... Він на неї запав, - шепнула Наомі, трохи нахилившись до мене.

- Серйозно? - здивувалася я.

- А то! Вона йому так сподобалася... Так сподобалася! Ти навіть не уявляєш, наскільки сильно. Шон боявся підійти до неї. Не хотів отримати відмову. Але як бачиш… – вона замовкла.

- Даремно боявся, - закінчила я за неї і вона кивнула.

- Можна тебе запросити? - незнайомий хлопець підійшов до моєї подруги.

- Так, - вона відразу дала свою згоду, і підморгнувши мені, помчала слідом за ним.

Я стояла на самоті, не знаючи, що робити. Навпроти мене притулившись спиною до стіни, стояв самотній хлопець. Я помітила його. Колін Фай – капітан шкільної футбольної команди. Іншими словами – гордість цієї школи.

Цікаво, чому він один? Чому такий хлопець перебуває у гордій самоті? Може, чекає на когось? Чи капітан не має пари?

Недовго роздумуючи, роблю боязкий крок у його бік.

- Привіт, - говорю йому.

Він звернув свій погляд на мене. Трохи помовчавши, таки відповів:

- Ну привіт.

– Я помітила, що ти один. Чому?

- Не твого розуму справа, - сухо відповів він.

- Просто я подумала, що… ми могли б…

- Потанцювати? За цим ти підійшла?

- Ну… так. Очевидно ж що не за автографом! - засміялася я, але тут же осіклася, спіймавши на собі його пильний незрозумілий погляд.

- Моя дівчина ... Вона тут ... - ліниво ніби неохоче, сказав він.

– Оу! Все ясно. Тоді вибач, - я подалася назад.

- Але ми посварилися, - доказав він, і я завмерла. – Бачиш? Не у всіх випускний щасливо минає. А щодо танців… Я не танцюю.

- Добре. Зрозуміла. Пісня все одно скоро закінчиться, - я вже хотіла йти.

- Стривай, - покликав він. - Для тебе можу зробити виняток, - він узяв мене за руку і потяг за собою.

- Ти добре танцюєш, - сказала я.

- Так. Але танці не люблю, – сказав він.

- А твоя дівчина не буде проти того, що ми танцюємо разом?

- Нехай ревнує, - посміхнувся він.

Після повільного танцю ми з товаришами знову зібралися разом, тільки зараз з нами була Вайлет, що тримала Шона за руку.

- Ханно! - підвищила голос Наомі. - Тут Алекс!

– Де? – я обернулася. – Це не Алекс. Це… Келлан, його брат.

- Келлан? - Наомі придивилася. - Точно! Вони такі схожі. З далеку, спокійно можна переплутати.

- Особисто я їх досі плутаю, навіть зблизька, - зізнався Шон.

- Що він тут робить? Келлан уже давно не вчиться у школі! - запитала Наомі.

– Здається, я знаю. Він прийшов до мене, - я пішла до виходу із зали, де стояв Келлан. Його погляд блукав по залу, явно когось видивлячись, і коли його очі вперлися в мене, він завмер.

- Знайшов, кого шукав? - запитала я.

Обличчя Келлана осяяла приємна посмішка. Добра. Зовсім не схожа на усмішку Нейтона.

- Знайшов, - відповів він. – Сьогодні важливий день для тебе. Гуляй, веселись, а завтра настане важливий день для моєї родини. Сподіваюся, ти готова?

- Так, - впевнено сказала я, але насправді це було не так. Думка про те, що вже завтра мене не буде в живих – страшенно лякала.

Немов прочитавши мої думки, Келлан впевнено промовив:

- Не бійся. У страхові немає сенсу. Після всього – ти знову воскреснеш. Ми не допустимо, щоб ти покинула цей світ назавжди. Завтра Нейтон за тобою заїде.

- Нейтон!? Тільки не він! Нехай Алекс мене забере, будь ласка, - благала я.

- Алекс буде зайнятий приготуваннями разом із батьком та мною… Але я подивлюся, що можна зробити. Може, Алекс і забере тебе.

- Дякую, - подякувала я. - Головне, щоб не Нейтон. Пробач Келлан, але до твого брата у мене особливе ставлення. Ми не ладнаємо. Точніше, він намагався вибачитись… - я раптом згадала його листа, адресованого мені. - Але я так і не пробачила його, - брешу Келлану і сама собі. Я пробачила Нейтона, але, як і раніше, ненавиджу.

- Я тебе почув, - Келлан круто розвернувся і покинув будівлю школи.

– Чого хотіла ця старша копія Алекса? - Наомі підбігла до мене.