Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

одного. Ну от, я домоглася свого. Він у неї закоханий. Тепер він став її

проблемою.

Я вільна.

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТИЙ

Ніколи знову. Він ніколи більше не змусить мене піднятися на

горище. Ніколи більше не казатиме сусідам, що я божевільна, тому

вони мають мене пильнувати. Ніколи знову мене не замкне.

Певна річ, навіть попри те, що він мене вигнав, я почуватимуся

цілковито упевненою у своїй безпеці лише після нашого розлучення. А

із цим треба бути дуже обережною. Саме Енді має стати ініціатором

розірвання шлюбу. Якщо він здогадається, що все це підлаштувала я, мені гайки.

Я лежу на величезному ліжку в готельному номері, обмірковуючи

свій наступний крок. Завтра поїду в табір і заберу Сесілію. А тоді ми

поїдемо… кудись. Не знаю ще, куди саме, але хочу розпочати все

спочатку. Хвалити бога, Енді так і не вдочерив малу. Він не має на неї

жодних прав. Я можу вивезти її куди мені заманеться. Навіть фальшиві

документи мені не потрібні, але я все одно домагатимуся повернення

свого дівочого прізвища. Щоб жодної згадки не залишилося про

присутність цього чоловіка в моєму житті.

Лунає стукіт у двері. На якусь жахливу мить я вирішую, що це Енді.

Уявляю, як він стоїть там, за дверима. «Ти що, справді вирішила, що

так просто мене спекаєшся, Ніно?.. Та ну! Прогуляйся-но тепер на

горище!»

— Хто там? — нашорошено питаю я.

— Це Ензо.

Мене накриває хвилею полегшення. Прочиняю двері. Бачу Ензо —

футболка, забрьохані землею джинси, насуплені брови.

— Що сталося? — питає він.

— Мені вдалося. Він мене вигнав.

Його погляд світлішає.

— Вигнав? Серйозно?

Я витираю вологі очі тильним боком долоні.

— Так.

— Це… це просто неможливо….

Глибоко зітхаю.

— Я маю тобі подякувати. Без тебе в мене нічого б не вийшло.

Він повільно киває.

— Я радий, що став тобі в пригоді, Ніно. Це був мій обов’язок. Я…

Якусь мить ми просто дивимося одне на одного. А тоді він подається

вперед і за мить уже мене цілує.

Я цього не очікувала. Ну, тобто так, я справді вважала Ензо

сексуальним. У мене ж бо є очі, врешті-решт! Але нас завжди поймала

лишень думка про одне — як урятувати мене від Енді. І, відверто

кажучи, після стількох років шлюбу із цим чудовиськом я вважала, що

всередині в мене все вмерло. Ми з Енді кохалися, так, тому що він

вимагав цього від мене, але то завжди був суто механічний процес —

на кшталт миття посуду чи прання. Я нічого не відчувала. Я взагалі не

вважала, що зможу відчути потяг бодай до когось — після всього. Я

перейшла в режим виживання.

Але зараз — зараз, коли я вижила всупереч усьому, — виявилося, що

там, усередині, я жива. Ще й яка жива.

Саме я тягну Ензо за футболку до величезного ліжка. Але блузку

мою розстібає він — і один з ґудзиків вириває з м’ясом. А подальше…

подальше — то вже результат наших спільних зусиль.

Так приємно. Не просто приємно. Дивовижно. Дивовижно бути з

чоловіком, якого я не ненавиджу до глибини душі. З чоловіком добрим

і лагідним. З чоловіком, який допоміг мені врятуватися. Навіть якщо це

триватиме лишень одну ніч.

А ще… Боже милий, як класно він цілується.

Коли все завершується, ми обоє мокрі від поту, щасливі й розімлілі.

Ензо обіймає мене, я горнуся до нього.

— Тобі добре? — питає він.

— Дуже добре. — Притискаюся щокою до його голих грудей. — Я й

гадки не мала, що ти щось до мене відчуваєш.

— Завжди відчував, — каже він. — Відколи вперше побачив. Але ж

намагався бути… ну, типу хорошим хлопцем.

— Я гадала, що ти ставишся до мене як до сестри.

— До сестри? — Він, схоже, шокований. — Ні! Точно не як до

сестри. Достеменно.

Вираз його обличчя змушує мене розсміятися. Але сміх мій швидко

стишується.

— Я завтра їду з міста. Ти ж бо це знаєш, так?

Він мовчить. Довго мовчить. Розмірковує, чи варто спробувати

переконати мене залишитися? Він мені не байдужий, так, але заради

нього я не залишуся. Немає такої людини, заради якої я залишилася б.

Він має розуміти це краще за будь-кого.

А може, він запропонує поїхати зі мною. Не знаю, що я відчуватиму

із цього приводу. Він дуже мені подобається. Але мені треба певний

час побути самій. Мине багато часу, перш ніж я зможу знову повірити

чоловікові. Навіть якщо взагалі існує на світі такий представник

сильної статі, якому я здатна повірити, і це саме Ензо. Він довів, що

вартий цього.

Проте він не просить мене залишитися. Не пропонує поїхати зі

мною. Він каже щось геть несподіване.

— Ми не можемо її покинути, Ніно.

— Ти