Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– Доречі, щодо клятих драконів! – Ледь не проспівав Леон, відчувши, нарешті, десь попереду, в парі кілометрів, у хащі Червоного лісу концентровані еманації темної магії. – Починаємо знайомство!

Для випадкового загону грабіжників, що сховалися вп’ятьох в кущах біля лісової дороги, в надіях натрапити хоча б на якогось заможного селюка (наївні!), і які все ж бачили небо дещо поперед собою, цей момент здався хіба не божественним явищем. Ну а як інакше? Не кожного дня неосвічені головорізи бачать, як над їх головами пролітає якась вочевидь людська фігура, а за нею немов усе небо тягнеться, клублячись і перетворюючись з нейтральної денної синяви на темну, загрозливу, неспокійну хвилю, що от-от – і впаде на землю, знаменуючи початок кінця.

– Та мати його Вулпот цілував, хлопці! Це ж хіба не Індра був?!

– Все, ну його до Дев’ятого Кола, іду в монастир!

– І я з тобою!

Леон, звісно, не чув цих діалогів далеко внизу, але можливо Всюдисуща Мати зарахує йому навернення на шлях добра декількох заблудлих душ… Одразу після того, як поставить добрячого такого мінуса за тотальний рослинний геноцид. Бо звісно ж Вищий Магістр, тільки-но опинившись над головами трійці драконів, що шматували чергового бідного лісового мутанта, послав донизу усю накоплено ним міць. Леон розумів, що шляхетність то, звісно, добре. Але, по-перше, тут нема перед ким демонструвати дуельний етикет. Чудовиська Смерті є чудовиськами Смерті, та й усе. А по-друге – він приблизно уявляв, скільки всього ці кістяні паскуди встигли зіжрати до його прибуття. Тож кістяні дракони, що й у своєму базовому стані не є легкими противниками, зараз могли б стати справжньою катастрофою, якщо надати їм можливість зробити хід першими.

Поріддя вищої некромантії стояли доволі близько одне до одного і не відривалися від своєї чергової трапези. Білосніжні, сталево-міцні навіть на вигляд кістки свідчили про дійсно багатий, кривавий врожай. Чотири дебелі лапи, що завершувалися довжелезними кістяними кинджалами. Хвости, що оманливо-пасивно волочилися землею. Жахливі, рогаті черепи, з яких богиня смерті Ерешкігаль прибрала будь-які ознаки індивідуальності. Та, звісно ж, величезні крила з кігтем на кінці кожної великої кістки. Кожна істота, враховуючи хвіст, мала біля п’ятнадцяти метрів у довжину та п’яти метрів заввишки. А не розвалювався весь цей кістяний ансамбль завдяки темному полум’ю, що легенькими вогниками відтворювало вздовж скелетів контури живого дракона та потужним вогнищем палало в районі широких грудей цих потвор.

– Згинь, мерзото! – Сповнений праведної люті, крикнув Леон.

І на не-мертвих драконів, що вдерлися в такий мирний (наскільки це можливо в Грейткіллс) ліс впала з небес величезна сітка з дуже дрібними комірками. А матеріалом сітці слугували сліпучо-сині блискавки.

Сітка Індри, як вірно зауважив Грегор Грейткіллс під час їх з віконтом походу на замок Хейзел, була доволі ефектним закляттям. Але й про його ефективність є, що сказати. Земля, на яку лягли настільки потужні  чари, одразу запеклася, перетворюючись на справжню пательню. Листя, інша рослинність, а також залишки трапези драконів просто випарувало, перетворивши на іскристий попіл. А самі дракони… що ж, вони дійсно не очікували атаки. Можливо, саме цим і пояснюється те, що за декілька секунд свого існування, закляття добряче їх потріпало. Двоє з трьох монстрів залишилися майже повністю без крил, котрі, звісно ж, стирчали вище за інші частини тіла потвор під час їх харчування, будучі в напів-розпрямленому стані. Третьому дракону, котрий наче в останню мить все ж щось відчув, пощастило ще менше. Бо він відірвався від своєї їжі, витяг шию та задумався глянути вгору. В такому стані Сітка Індри і зустріла його морду, добряче її проплавивши.

Червоним лісом пішла терція  несамовитого, неприроднього реву. Цей рик мертвих драконів мав мало спільного з криком звичайної пораненої розумної істоти чи звіра. Там було щось настільки чуже для Життя, що Леон про всяк випадок піднявся ще вище в небо і вронив на голови потвор додатковий водоспад з блискавок.

– Як мало, то жеріть ще! – Гаркнув Вищий Магістр Блискавки. Оплутуючи Сіткою Індри двох більше постраждалих драконів, проливаючи з долонь десятки блискавок на третього, на фоні чорного, грозового неба, що ніби обіймало дрібними темними хмарами свого володаря, Леон зараз дійсно виглядав, наче бог повітря Індра (якби не зачіска, котра знов тягнулася кудись до зірок).

Але на кожного бога знайдеться свій демон. І дракон, котрий отримав більше за інших по морді, проте якимось дивом зберіг крила, зробив ними декілька змахів. В ту ж мить нізвідки взявся якийсь густий, мертвецькі-блідий туман. І був він настільки насичений драконовою силою, що Д’Альбон в житті б не захотів навіть пальцем до того туману торкатися. Хіба що у якості екзотичного самогубства. Туман за секунду вкрив усіх трьох не-живих з головою – і Леон відчув, що його чари більше не завдають почварам жодної шкоди! А потім, як наче цього розчарування було замало – із туману в бік віконта вистрілив десяток сфер димного, темного полум’я, розміром з гарматне ядро кожна.

– Вам ще сил огризатися вистачає?! – Леон був приємно вражений. Зізнатися, знищити одним ударом трьох кістяних драконів здавалося віконту не дуже ймовірною задачею. Тож він активно прийнявся збивати відправлені в нього снаряди, передчуваючи, що зараз буде щось цікавіше. І дійсно – з мертвого туману слідом за вогнями чорного полум’я до віконта направився і їх автор. Майже наполовину відсутній череп взагалі не заважав мертвому дракону махати крилами з неймовірною швидкістю. Він опинився на висоті тридцяти метрів над землею за якусь пару секунд і продовжував чітко прямувати вперед, наче намагаючись взяти Леона на таран. А наполовину відсутній череп немов кривився у єхидній гримасі.