Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

Справжній Фелл, володіючи таким могутнім предметом, негайно задіяв би всі ресурси родини. Але Венсу були чужі як дисципліна, так і пошана, щоби на перше місце ставити обов’язок перед родиною, а не власні жадібність і забаганки. Тієї ночі, у підсобці ломбарду, він намагався викликати джина.

— Можна тільки уявити, — сказав джин, — якими б огидними, тупими й передбачуваними були його бажання.

Пізно ввечері мій батько отримав тривожний дзвінок, і наступного ранку він уже летів до Далласа, а я стояла на ґанку будинку Сари Колтон-Вонґ (моя найкраща подруга в другому класі), тримаючи в руках сумку для ночівлі. Це було через три місяці після смерті моєї матері.

Чого не знав Венс Коґланд про пляшку, в якій був запечатаний джин, то це того, що її не так просто відкрити. Заклинання й закляття, що запечатали джина всередині, не зникають самі собою, якщо просто потерти пляшку чи лампу. Для цього існують складні й конкретні рухи, які необхідно виконувати в певнній послідовності. Звісно, можна вгадати правильну послідовність дотиків, погладжувань, слів і жестів. Так само можна намагатися обійти цей спосіб методом спроб і помилок. Але для цього треба мати терпіння. Венс Коґланд не був придатний ні для першого, ні для другого.

Венс установив пляшку в лещата, відкрутив корок розвідним ключем і спробував витягнути магічне створіння спочатку за допомогою вішалки для одягу, а потім вдавшись до кліщів-­гострозубців. Йому пощастило витягнути джина наполовину з пляшки, але той застряг, і в такому положенні пробув більшу частину дня — наполовину всередині й наполовину зовні. І ось яку картину побачив мій батько, коли ввійшов у магазин Венса: наполовину звільнений джин, що неймовірно страждає від страшного болю, і божевільний недоумок, якому знадобилося це створіння лише задля власних забаганок.

Мій батько прогнав Венса до іншої кімнати й узявся за роботу. Дії Венса безнадійно порушили магію, яка б дала джину можливість безболісно звільнитися. Тому моєму батькові не залишалося іншого вибору, окрім як закінчити почате Венсом настільки обережно, наскільки це можли­во. Він вико­ристав вазелін, аби змастити горлечко пляшки, і тримав руки джина, поки той повільно, дюйм за дюймом, вибирався з пляшки, зупиняючись щоразу, коли біль ставав нестерпним.

— Процес був важким, — продовжував Девід. — Кожен дюйм завдавав жахливого болю. Але твій батько був добрим і терплячим. Після кожного незначного просування вперед він зупинявся, аби дати мені передихнути.

Нарешті з гучним ляском і незначним викидом бездим­ного полум’я джин вислизнув із пляшки прямо на підлогу ломбарду. Щойно той упав, як Венс Коґланд уже стояв там з рушницею в руці.

— А тепер забирайся, — сказав Венс моєму батькові. — Це моє.

І джин, який уперше за сотні років ожив у цьому світі, опинився перед вибором, кому він зобов’язаний своєю свободою — чоловікові, що намагався силоміць витягнути його з пляшки, чи тому, кому вдалося обережно визволити його?

Таким чином мій батько отримав три бажання.

— Перше бажання, — сказав Девід, — було важко назвати бажанням. Це була необхідність, щоб вижити. Венс Коґланд хотів, щоб я служив йому, і він не бажав погоджуватися на щось менше. Він навів рушницю на твого батька, і той попросив захистити його.

— Отже, ви вбили Коґланда, — сказала я.

— Світ без нього навряд чи погіршав, — відповів Девід.

— Якими були інші два бажання?

Девід на мить замислився. Він схилив голову в тінь, і лише на секунду його силует мав майже такий самий вигляд, як у старій версії. Потім він підняв голову, дивний вогник загорівся в його очах, і він знову став кимось іншим.

— Друге бажання, — промовив він, — було для тебе.

— Для мене?

— Так, — відповів Девід. — Твій батько попросив мене забрати твій смуток.

Його голос був рівний, беземоційний, голос людини, яка читає рецепт брауні.

— Мій… смуток?

— Твоя матір померла, — відповів Девід. — За декілька місяців до того.

— Ні, це я зрозуміла, — сказала я. — Мій смуток? Він попросив тебе забрати мій смуток?

— Гадаю, це було понад його сили впоратися з цим, — відповів Девід. — Твоє горе, і його власне.

— Тому ти просто… — Я намагалася дібрати кращі слова, але не знайшла. — …забрав його геть? Весь?

— Я виконав те, що мене попросили, — сказав Девід.

У мене була сотня запитань, але жодне з них не мало значення, тому що я чудово знала, що Девід не бреше. Я не тужи­ла за батьком, тому що в мені не лишилося туги. А мій смуток за матір’ю був спійманий, а потім стертий, і все, що від неї залишилося, це фрагменти спогадів, які, здавалося, належать комусь іншому. Це мало бути правдою. Це єдина річ, яка мала якийсь сенс і пояснювала мої відчуття.

— Я-як? — нарешті промовила я, заїкаючись. — Як можна позбавити людину суму?

— Ти спала, — відповів Девід. — Я знайшов тебе уві сні. Ти була прикута до свого смутку, як до якоря, і я визволив тебе.

— Кумедний спосіб сказати мені про те, що ти зіпсував усе моє життя, — сказала я.

Девід знизав плечима. Він не збирався виправдовува­тися. Мабуть, і не було за що. Я почувалася дуже маленькою, як крихітна шахова фігура, яку піднімають і переміщують над шахівницею великі, безпристрасні руки. Навіть мої власні почуття не належали мені. Їх змінили й викривили, поки я спала. І всі ці роки батько знав про це й не сказав мені ні слова.

І поки я стояла там, розгублена, роздратована й безпорадна, у моїй голові промайнула одна думка.

— Отже, — промовила я тихим, покірним голосом, — я була сумною?

— Ти була настільки сумною, наскільки це взагалі можли­во, — відповів Девід. — Ти плакала днями й ночами. Ти захворіла через сльози. О так, ти була в печалі, Маржан. Ти любила її дуже сильно. Ти тужила за нею всім своїм серцем.

— І що з усім цим сталося? Вони просто… зникли?

— Ти була дитиною, яка втратила матір, — сказав Девід. — Твої страждання були горою. Навіть якби я захотів, то мені знадобилося б ціле життя, щоб розбити їх і роз­віяти за вітром. Ні, вони не зникли. Вони ніколи не були надто далеко.

Щомиті