Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Не обманюй себе. Однаково знайдеш шлях назад.

— Я не знаю, як це виправити, — розпачливо сказала я.

— Ти не можеш це виправити! — гримнув на мене Мал. — Все є так, як є. Невже тобі ніколи не спадало на думку, що тобі, можливо, судилося бути королевою, а мені взагалі ніким не судилося стати?

— Це неправда.

Він посунув до мене, гілки дерев кидали в сутінковому світлі дивні мінливі тіні на обличчя.

— Я більше не солдат, — сказав Мал. — Я не принц, і я, в біса, впевнений, що не Святий. То хто я, Аліно?

— Я…

— Хто я? — прошепотів він.

Тепер він стояв майже впритул до мене. Такий знайомий запах, темно-зелений аромат луки, зробився майже непомітним за смородом поту і крові.

— Я твій вартовий? — поцікавився він.

Повільно погладив долонею мою руку від плеча до кінчиків пальців.

— Твій друг?

Його ліва долоня торкнулася моєї другої руки.

— Твій служник?

Я відчувала Малове дихання на своїх губах. Серце гупало аж у вухах.

— Скажи мені, хто я такий.

Він притиснув мене до себе, стиснувши рукою зап’ястя. Коли його пальці зімкнулися, мене наче блискавкою протнуло й коліна підігнулися. Світ нахилився, я задихнулася. Мал відсмикнув руку, немов обпікся. Приголомшено позадкував від мене.

— Що це було?

Я спробувала покліпати, щоб в очах роз’яснилося.

— Що це, в біса, було? — повторив він.

— Не знаю. — Пальці продовжували посмикуватися.

Малові губи скривилися в позбавленій гумору посмішці.

— З нами завжди нелегко, чи не так?

Я звелася на ноги, раптово розлютившись.

— Так, Мале, нелегко. Зі мною ніколи не буде легко, мило чи зручно. Я не можу просто покинути Маленький Палац. Не можу втекти або вдати, наче я не є собою, бо якщо так зроблю, загине ще більше людей. Я навіть не можу більше бути Аліною. Та дівчина зникла.

— Я хочу, щоб вона повернулася, — хрипко кинув хлопець.

— Я не можу повернутися! — крикнула я, не переймаючись тим, хто мене почує. — Навіть якщо ти знімеш із мене нашийник і луску морського батога, тобі не вдасться вирвати з мене цю силу.

— А якби я міг це зробити? Ти б її відпустила? Зрадила б її?

— Ніколи.

Правдивість цього слова зависла в повітрі між нами. Ми стояли в темному лісі, і я відчувала, як смикається скалка в серці. Знала, що вона залишить по собі, коли минеться біль: самотність, порожнечу, глибоку подряпину, що не гоїтиметься, розпачливу зупинку на краєчку прірви, яку я колись помітила в Дарклінґових очах.

— Ходімо, — озвався нарешті Мал.

— Куди?

— Повертаймося до Маленького Палацу. Я не залишу тебе просто посеред лісу.

Ми мовчки піднялися пагорбом і ввійшли до палацу крізь Дарк­лінґові покої. У вітальні було благословенно порожньо.

Біля дверей до своєї кімнати я обернулася до Мала.

— Я бачу його, — зізналася. — Бачила Дарклінґа в бібліотеці. В каплиці. Тоді у Зморшці, коли «Колібрі» мало не розтрощило. У моїй кімнаті того вечора, коли ти намагався поцілувати мене. Я не знаю, видіння це чи його візити. Не розповідала тобі, бо думала, що втрачаю глузд. Здається, ти вже й так трохи мене побоюєшся.

Мал розтулив рота, стулив і спробував ще раз. Навіть тоді я ще сподівалася, що він це заперечить. Натомість хлопець повернувся до мене спиною. Рушив до кімнат вартових, зупинившись лише щоб узяти пляшку квасу зі стола, й тихо зачинив за собою двері.

Я приготувалася лягати спати й прослизнула між простирадл, та ніч виявилася занадто теплою. Я збила постіль клубком у ногах ліжка. Лежала горілиць, витріщаючись на обсидіановий купол, прикрашений сузір’ями. Страшенно кортіло загупати в Малові двері, сказати, що мені шкода, що я наробила жахливого безладу, що того дня нам слід було ввійти до Ос Альти за руки. Та чи матиме це якесь значення в самому кінці?

«Таким людям, як ми з тобою, не годиться жити пересічним життям».

Жодного пересічного життя. Лише битви, і страх, і таємниче потріскування блискавки, яке порозкидало нас у різні боки. Мені стільки років хотілося стати дівчиною, котру захоче Мал. Мабуть, тепер це було неможливо.

«Таких, як ми, більше немає, Аліно. І ніколи не буде».

Гарячі від люті сльози заструменіли щоками. Я тицьнулася обличчям у подушку, аби ніхто не почув, що я плачу. Коли ридання вщухли, я заснула неспокійним сном.

«АЛІНО».

Я прокинулася від м’якого доторку Малових губ до моїх, від ніжного торкання до скронь, повік, чола. Свічка в мене на тумбоч­ці вже опливла, і її світло відблискувало на хлопцевому русявому волосі, коли він нахилився, щоб поцілувати мене в шию.

На мить я завагалася, спантеличена, ще не прокинувшись, а тоді обійняла його й притиснулася міцніше. Мене не займало те, що ми воювали, те, що він цілував Зою, те, що він пішов від мене, те, що все здавалося таким неможливим. Єдине, що мало значення, — Мал змінив свою думку. Він повернувся, і я більше