Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 "Неймовірні пригоди", Yu Lee"

– Як гарно, – раптом перервала тишу моя подруга.

– Згодна, але нам час іти далі, – нагадала я.

– Ти маєш рацію, отримали естетичну насолоду, і вистачить, – усміхнувся Нік.

– Не знущайся, нам дійсно потрібно шукати вихід, – стукнула я його легенько по-дружньому кулаком у плече.

– Вихід? – перепитав Том. – Тобто коли ми могли спокійно повернутись назад, ти не хотіла, а зараз ти вихід шукати зібралася? – почав обурюватись Том, бо до цього ніхто його не слухав.

– Так, Томе, я зібралася шукати вихід, – зізналася я. – І раніше ми шукали вихід, але просто інший.

– Ну, тоді я з тобою! – так просто і з ентузіазмом сказав він.

– Чудово. Отже, ми шукатимемо, як звідси вибратися і нам зовсім не цікаво, що там далі? – хитро запитав Нік.

– Ну, я б не сказала, що не цікаво, – почала я піддаватися спокусі.

– А я хочу знати, що там! – висловила свою думку лисиця.

– Ліфуміє, ні. І ти туди ж, – з відчаєм сказав Том, мабуть, він сильно не хотів продовжувати це дослідження печер.

– Ну, Томе, я як шпигунка справді хочу знати що там. Адже невідомо потрапимо ми сюди колись ще чи ні, а втрачати таку можливість я не хочу! – почала вмовляти вона його.

– Навіть не знаю… – трохи піддавався він на її прохання.

– Ми шукатимемо вихід! – твердо заявила я, чим здивувала оточуючих.

– Ну-у, Анко, – благала лисиця.

– Я сказала, ми шукатимемо вихід із цього місця, але ж він може бути і там попереду, – через серйозність у голосі, Ліфумія спочатку не зовсім мене зрозуміла, але потім з радістю кинулася обіймати.

– Анка я тебе обожнюю! – сказала вона.

– Ось він наш мудрий і розважливий командир, – підколов мене Нік.

– Як знаєте! Але якщо щось трапиться, самі викручуватиметесь, – заявив Том.

– От і домовились, – з радістю відповіла подруга. І ми пішли вперед, але подолавши сто метрів зрозуміли, що швидко йти ну ніяк не зможемо. Лід був дуже слизьким і ми, весь час, спотикалися.

От тільки до цього «Ми» чомусь належали лише я та мій напарник. Нік з Ліфумією йшли по льоду з упевненістю і навіть якоюсь граціозністю, тому ми дві колоди трохи від них відставали.

– Ти й зараз думаєш, що ця ідея була вдалою? – послизнувшись вкотре, запитав Том.

– Не так упевнено, як раніше, але все одно ця ідея ще не померла в мені.

– І скільки нам ще потрібно пройти, щоб вона віддала кінці остаточно? – спитав він.

– Це залежить від того, скільки разів я впаду, – пожартувала я.

– Мені ось цікаво, чому ті двоє так спокійно тут пересуваються, – запитав Том, але це питання і мене мучить.

– Цього я не знаю. Але точно знаю, що не можна довго йти спокійно по льоду. Той момент, коли хтось із них впаде, обов'язково настане, а якщо ні, то я сама їм допоможу. І вже повір мені – саме тоді я посміюся від душі.

– Зла ти, – сказав Том. – Але зупиняти тебе не стану. 

– Ще не зла, просто поділилася своїми підступними задумами, – посміхнулася я йому. Ми пройшлися так ще трохи, після чого я почула дивний звук, що супроводжувався тремтінням у землі. – Що це було? – злякалася я.

– Ти про що? – не зрозумів мене Том, мабуть, він нічого не помітив. Але потім той самий звук ще повторився, і цього разу це явище помітили всі.

– Що це щойно було? – цього разу запитав Том.

– Не знаю, що це, але воно посилилося.

– Анко, що ти маєш на увазі, – почувши мої слова, підбіг до нас Нік і біг він ніби твердою землею, навіть не спотикаючись.

– Твою ж! Чому ти не падаєш? – ошелешила я його своїм питанням.

– Що? – не чекав він це від мене почути.

– Запитую. Чому ти по льоду ходиш як по землі звичайній, не спотикаєшся і не падаєш? – наполягала я на своєму питанні, бо це мене дуже турбувало.

– Не знаю. Але думаю було б дивно якби маг керуючий льодом, банально падав на ньому.

– А, справді, я про це не подумала, – той самий звук з вібрацією, тим часом, повторився ще раз. – Все ж таки він посилюється, це не дуже добре, – зауважила я.

– Ти маєш рацію, другий удар сильніший за перший, – теж зауважив різницю Нік.

– Третій, – виправила я його.

– Що третій? – не зрозуміли вони мене.

– Це був уже третій удар, перший було ледве чути, – повідомила я їм.

– Я теж чула три удари, – підтвердила наша шпигунка.

– Отже, цей звук наближається до нас, – сказав Том. Ліфумія тим часом опустилася на підлогу і почала прислухатися. Тут пролунав четвертий удар, у багато разів сильніший за попередній.

– До нас щось іде, – сказала вона, підвівшись із підлоги і не сумніваючись у своїх словах.

– Але що? – спитав Том.