Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 "Неймовірні пригоди", Yu Lee"

– Цього я не знаю, – відповіла вона і тут ми почули останній удар, що супроводжувався моторошним тріском.

– Дивіться, – сказав Том. 

Десь за сто кроків, праворуч від нас почав валитися лід. Утворилася величезна прірва, з якої ми незабаром почули несамовитий рев. Він був настільки моторошним, що миттєво засів у підсвідомості і викликав лише огиду та страх. У вухах дзвеніло, коліна тремтіли і тіло зовсім не слухалось, хоч розум і говорив «Біжи, тікай!». У результаті стало пізно, той монстр вже почав показуватись з провалини і наводити жах тепер своїм виглядом. Спочатку ми побачили величезну сокиру, яка врізалася в кригу як гак, потім з'явилась величезна лапа вкрита льодом, а потім вже й сам монстр.

– Ой, матінко, – раптом тремтячим голосом промовила моя подруга.

– Сподіваюся, це не вона, – сказав Том.

– Забираємось звідси! – тихенько наказав Нік, і незважаючи ні на що ми кинулися в тому напрямку, куди йшли спочатку. Тікати назад не було сенсу, тому що виходу там немає, єдина надія була попереду. Не знаю як, мабуть, через приплив адреналіну, але бігти по льоду у нас виходило краще, ніж ходити. Коли цей монстр виліз остаточно, ми побачили, що він був здоровенний, висотою метрів десять, весь покритий якимись шипами і чимось схожим на кригу при цьому спокійно міг рухатися. У лапі він тримав щось на кшталт сокири, яка за розмірами не поступалася самому монстру. Мабуть, саме нею він і проламував прохід сюди. Від того, що істота впустила лезо своєї зброї на підлогу, все навколо здригнулося і, не витримавши цього, перед нами зі стелі впав великий сталактит. Я навіть сказала б що це була величезна брила, яка легко може вбити. Через це всі ми впали на підлогу, і мені було зараз зовсім не до сміху.

– Дідько! Нам точно кінець, – у мене раптом почалася паніка, на яку я сама від себе не очікувала. – Нас або чудовисько розчавить своєю сокирою, або щось зверху впаде, – зовсім не бачила я виходу з цієї ситуації. Мій розум затуманився страхом, через це страшне створіння, подібних до якого я раніше не зустрічала.

– Анко, заспокойся і візьми себе в руки! – скомандував Нік. – Якщо командир так думатиме, то у команди зовсім не залишиться шансів, – сказав він як завжди спокійно і розважливо. І  мав рацію на всі сто. Неприємний скрип змусив усіх нас обернутися у бік чудовиська. Він йшов до нас, повільно, тягнучи за собою сокиру, яка саме й видавала цей звук.

– Гаразд, я в нормі, заспокоїлася! – переконувала я себе, хоча це важко давалося через стрімке наближення смерті з сокирою. Поглянувши на солодку парочку, я побачила той самий страх у їхніх очах що був у мене кілька хвилин тому, бо Том як простий мечник нічого не зможе зробити з цим чудовиськом, як і Ліфумія, яка тільки но звикає як це бути знов людиною, і вони це розуміють і тому бояться. Але в очах Ніка я побачила бажання жити та боротися. Пролунав ще один рев, страшніший, ніж перший, і, підвівшись нарешті з підлоги, я врізала собі ляпас і вирішила, що боротимуся. За себе, за друзів і за те, щоб вижити! За мить я остаточно зібралася і вирішила, ні в якому разі  не здаватися.

– Хто хоче жити, тікайте! – серйозно сказала я друзям, чим вразила їх до мозку кісток.

– Анко, ти чого? – намагалася заперечити подруга.

– Кому сказала, геть звідси! Хіба не розумієте, ви тільки заважатимете! – розлютилася я, після чого відчула жар у всьому тілі і в моїй руці з'явилася коса вся у вогні. – «Якщо виключити Ніка, я сильніша за решту двох, тому я повинна їх захистити», – думала я. – «Мечі Тома та хвостик Ліфумії нам тут не зарадять», – обмірковувала я ситуацію. Я не просто так геройствувала, а реально зважила всі за і проти і за такого розкладу ці двоє тільки заважатимуть.

– Анко! – благала лисиця, після чого я без слів глянула на неї і побачила ще більший страх. Цього разу налякала її саме я – ніколи ще вона не бачила мене такою. Обличчя серйозне, в очах Пекло з плоскими зіницями і вся охоплена полум'ям. Я вирішила, що нехай лякаються, може швидше втечуть.

– Шукайте вихід, – прошепотіла я їм наказ, і пішла на зустріч до крижаного монстра відвертати увагу. Зараз мої сили в багато разів перевершують ті, що були раніше, отже я практично впевнена, мені є, що йому запропонувати, щоб виграти час і друзі встигли врятуватися. Я йшла вперед не озиралася, бо, озираються тільки слабкі, сильні дивляться весь час уперед, так мені казали. Я просто сподівалася, що всім моїм друзям вистачить розуму втекти, і вони залишаться живими та здоровими. – «От би не впасти», – подумала я, підходячи все ближче до мети. – «Якщо так просто послизнусь, то втрачу весь свій героїзм, і моя гордість полетить коту під хвіст», – у цей момент чудовисько знову видало неприємний крик що мене ледь не знесло цією хвилею, і підняло свою сокиру, щоб напасти на мене, але я виявилася спритніше і вивернулась. Я зрозуміла, що мій плащ-накидка буде, мені тільки заважати, тож довелося його скинути. Та й оскільки бій мав бути жаркий – я точно не змерзну.

Підійшовши ближче до монстра, мені вдалося роздивитись його ще краще. В його очах, холодних, як та крига, що вкривала його тіло, вирувала лють. Він був по-звірячому злий на нас, а особливо на мене. Мабуть, він планував прихлопнути свою жертву з одного удару і зовсім не очікував, що я ухилюсь, а йому доведеться за мною в якомусь сенсі побігати. Через це він став ще лютішим, ніж раніше. Чудовисько підняло сокиру з такою швидкістю, яку я від нього аж ніяк не очікувала і навіть почала замислюватись, які таланти воно ще приховує? Різко схаменувшись, я побігла, щоб опинитися позаду нього і завдати удару з тилу, але, не пробігши і п'яти метрів, мене мало не знесло його зброєю, що просвистіла наді мною як метеор. Я ж встигла лягти і через те, що бігла, продовжила ковзати далі. Не зупиняючись, краєм ока глянула на те місце, де залишила своїх друзів, і на мою радість там уже нікого не було. Підскочивши ближче до чудовиська, я завдала йому удару вістрям коси, але це його навіть не поранило, просто відколола від нього шматочок льоду. Тим не менш, він розлютився ще більше і відкинув мене лапою з такою силою, що якби я не натрапила на щось, то летіла б ще дуже довго.