Читати книгу - "Істина крові, Христина Вілем"

Ядвіга не виходила із поко́їв два дні. Арсен проводив час із Тадеушем, а надвечір посилався на втому і йшов у відведені йому кімнати. Він справді втомлювався, день забирав забагато сил, але Арсен вперто не хотів скористатись котроюсь із покоївок або піти в село, щоб поїсти. Він приїхав сюди заради того, щоб випити Ядвігу і не збирався відмовлятись від задуманого. Вона знає, що такої нагоди вийти заміж більше не трапиться і Арсен не сумнівався, що вона прийме його пропозицію.
Другого дня Ядвіга вийшла до вечері у розкішній, але строгій сукні, із бездоганно вкладеним волоссям і ледь підведеними очима. Пани Прилуцькі поспішно опустили здивовані погляди, вдаючи, що нічого незвичайного не сталось, а Арсен зацікавлено примружив очі.
Ядвіга всілась за стіл, переплела пальці і, дивлячись Арсену в очі, мило і зовсім невинно усміхнулась.
– Князю, я довго думала і… вирішила погодитись на вашу пропозицію. Я стану вашою дружиною.
В першу мить Арсен не зміг приховати здивування. Ядвіга наважилась кинути йому виклик, ризикнути всім. Вона так сильно сподівається, що минуле має значення для Арсена і навіть не припускає, що він може хотіти зовсім іншого. Він міг би відмовитись просто зараз, принизити і розчавити її остаточно, але тоді доведеться поїхати негайно і повернутись вночі, щоб вбити її. Арсен не міг собі дозволити таку примітивну помсту, він хотів знищити їх всіх, разом із цим будинком.
Коли її погляд із впевненого став напруженим, Арсен усміхнувся у відповідь і підняв келих:
– То ж вип’ємо за це.
Полегшення Прилуцьких було таким сильним, що Арсену здалось, він відчув його на дотик. У старого пана почали тремтіти руки, Тадеуш стис губи так, що вони втратили колір і Арсену навіть стало їх шкода. Він побачив, яка величезна прірва утворилась між ними і їх колишнім життям. Він сам знав як це, бути приниженим та відкинутим.
Злість та ненависть завирували з новою силую. Це вони, Прилуцькі, винні у тому, що він такий. Вони всі знали правду і мстили йому за це не переймаючись, що він не знає нічого. Він народився вільним, а Прилуцькі зробили його кріпаком, не залишивши права вибору навіть у майбутньому. І він не буде милосердним до жодного з них.
Після вечері Арсен побажав проїхатись верхи наступного дня, щоб Ядвіга могла попрощатись із рідними місцями перед від’їздом. Він був ввічливим, галантним і не звертав уваги на всі спроби Ядвіги відвести його вбік від брата та батька. Арсен знав чого вона хоче – прийти до нього вночі і остаточно переконатись, що він і досі належить їй. Він не хотів і не міг цього дозволити. Голод занадто сильний і Арсен вже не був певен, що витримає світло наступного дня. Якщо Ядвіга прийде, він не втримається і вб’є її у своєму ліжку.
– Ми разом прогуляємось верхи зранку. А сьогодні ти втомлена і хочеш спати.
– Так… Завтра… Таточку, я втомилась і йду спати. Хай мене розбудять на світанку.
Арсен відчув легке виснаження. Ці дні йому доводилось навіювати Прилуцьким, що сидячи з ними за столом він їсть і п’є, а тепер Ядвіга так шалено хотіла прийти, що довелось сильніше натиснути на її свідомість. Але нехай. Вона помре до того, як сонце зійде над лісом.
Ранок видався прохолодним і ледь морозяним. Арсен подумав, що це символічно вбити Ядвігу рівно через два роки і у той самий день, коли вона знищила його.
Арсен не сподівався, що зможе хоча б на дещицю стати колишнім, але знання того, що вона більше не існує, мало принести полегшення і позбавити його розум від думок, у яких він вбиває Ядвігу знов і знов.
– Куди ми поїдемо?
Ядвіга промінилась гарним настроєм і самовпевненістю, її щоки пашіли від морозяного повітря, а дихання зривалось з губ легкою хмаринкою. Арсен дозволив собі запам’ятати її такою, молодою, щасливою, незнаючою. Вже зовсім скоро він замінить цей спогад іншим.
– Поїдемо туди, де все почалось.
Він сказав це так, щоб почула лише Ядвіга. Її очі на мить розширились, а тоді примружились, на губах з’явилась лукава усмішка.
– Татку, я покажу князю наші ліси…
Вона не встигла договорити, кінь зірвався з місця і полетів у поле. Тадеуш спромігся лише зойкнути і кинувся до старого Прилуцького, який схопився рукою за серце. Кинувши на них короткий погляд, Арсен пришпорив свого коня.
Він скакав за Ядвігою і на відстані відчував її стан. Вона була вправною вершницею і з того часу більше ніколи не падала з коня, тому не боялась. Ядвіга мінилась нетерплячим збудженням, вона знала, що Арсен наздожене її і з нетерпінням чекала цього моменту. Її уява витворювала образи, від яких Арсену ставало зле. Її хіть була настільки відразливою, що навіть голод здавався меншим злом.
Арсен зосередився і скерував її коня в ліс, а тоді змусив зупинитись. Перед тим, як в’їхати за нею, Арсен оглянувся – Тадеуш сидів над батьком і кричав у бік будинку.
Ядвіга чекала, нетерпляче потираючи руки і Арсену довелось зосередитись, щоб дихати, не відчуваючи її запаху. Він вдихатиме її страх, а він у всіх пахне однаково.
– Ти знов врятуєш мене?
– А якщо б я вчора сказав, що не хочу таку жінку за дружину?
Її обличчя змінилось лише на мить, а тоді вона усміхнулась, примруживши очі і ледь схиливши голову.
– Але ж не сказав. Ти любиш мене.
– Ти вбила мене тієї ночі…
– Я все спокутую.
– Ти не слухаєш. Ти вбила мене тієї ночі. Я став монстром.
Її обличчя змінювалось повільно, відображаючи нерозуміння, здогад, сумніви і страх.
– Ти… що ти хочеш?
– Ти не просила взяти тебе за дружину. А чи проситимеш не забирати життя?
– Ти не посмієш, - Ядвіга відступила на крок і Арсен нарешті відчув терпкий запах страху, - нас вже шукають.
– Тебе не знайдуть, поки я не дозволю.
– Тадеуш знає, що я з тобою.
– Тадеуш знає, що я поїхав тебе шукати. Але… вовк або ведмідь міг знайти тебе раніше.
Вона зблідла так, що навіть перестала дихати. Арсен усміхнувся, дозволяючи голоду показати себе – видовжились зуби, почервоніли очі, загострились нігті. Він чув, що все живе навколо них завмерло, затихло, відчуваючи хижака, від якого не втекти і не сховатись.
Ядвіга закричала і крик покотився лісом, розганяючи всіх істот, які ще мить тому боялись поворухнутись, а Арсен повільно підходив до неї. Тоді вона розвернулась і спробувала втекти.
Арсен грався з Ядвігою, з’являвся перед нею, усміхався у її повні жаху очі, дозволяв відступити, розвернутись, зробити кілька кроків, повірити, що можна втекти і знов з’являвся.
Зрештою Ядвіга зрозуміла, що всі спроби даремні, вона розвернулась і із злістю втупилась в Арсена. Крізь жах у ній ще тліла надія, що він не посміє, не зможе її вбити.
– Хочеш щоб я просила? Не дочекаєшся! Краще смерть, аніж просити тебе!
– Як побажаєш.
Арсен востаннє оглянув її, щоб запам’ятати саме такою, розпашілою, із розтріпаним волоссям, із повними жаху і невіри очима, здавалось вона змирилась із неминучим.
Арсен навмисне повільно підійшов до Ядвіги, недбалим рухом відгорнув волосся і, однин за одним, розстібнув два великі ґудзики, що тримали комірець сукні.
Коли холодне повітря торкнулось її шкіри, Ядвіга з несподіваною силою відштовхнула Арсена і спробувала втекти. Він дозволив їй добігти до краю лісу, а тоді зловив за плечі і впився у шию. Арсен знав, що вона бачить брата, який чомусь ніяк не може повернути коня в бік лісу, бачить слуг, що біжать полем, бачить шпилі дому і розуміє, що її ніхто не врятує.
Зробивши останній ковток, Арсен просто відступив, спостерігаючи, як тіло Ядвіги падає на землю. Він більше не хотів її торкатись, не хотів бачити, не хотів бути поруч. Він розвернувся і пішов у ліс. Крок, другий, швидше, ще швидше, а тоді він побіг.
Кров Ядвіги наситила Арсена, але він вперше відчув огиду до їжі. Він зупинився і прислухався – ліс мовчав, навіть його надзвичайно гострий слух не вловлював нічого і тиша тиснула на вуха. Він притис руку до грудей і не почув, як б’ється серце, хотів закричати і не зміг. Щось знов було неправильно.
Арсен опустився на коліна, тоді вперся долонями в землю і відкрив рот, важко дихаючи. Він хотів, щоб його тіло вивергло із себе кров Ядвіги. Кров, якої він так прагнув і яка тепер здавалась отрутою. А тоді прийшла пам’ять і Арсен пошкодував, що не поїв кількома днями раніше. Він виявився заслабким, щоб заблокувати спогади Ядвіги і вперше відчув біль. Кожен спогад розпеченою голкою впивався у свідомість, о́брази вибухали кольорами та звуками, пульсували в очах, у вухах, у голові.
… вона не кохала його. Ніколи. Ані хвилини. Ані секунди. Ані миті. Вона насичувала ним своє самолюбство, тіло, хіть. Вона сміялась у нього за спиною і хотіла його, як одержима. Вона отримувала задоволення в ліжку, а тоді приймала ванну у своїх поко́ях, гидливо змиваючи його дотики та цілунки. І навіть тепер вона дивилась на нього, а бачила лише інструмент для втіхи і нового, розкішного життя…
Арсен закричав, вганяючи пальці глибоко в землю і спогади зникли. Він не міг не вбити її. Після всього, що сталось він просто не міг інакше. Ядвіга була злою, мстивою, егоїстичною потворою, ще більшим монстром, аніж він і її спогади тільки підтвердили це. Але чому він не відчуває полегшення? Чому здається, що стало тільки гірше?..
Арсен вийшов з лісу і зразу ж почув скиглення старого Прилуцького, невдалі спроби Тадеуша витиснути з себе хоч слово і віддати накази людям, що перелякано шепотілись за кілька кроків від них.
Старий Прилуцький першим помітив Арсена, простягнув руку, наче хотів щось сказати, а тоді безсило опустив її і заплакав.
Арсен підійшов і зрозумів, чому перешіптуються селяни. Горло Ядвіги було роздерте так, наче на неї справді напав вовк, але на її обличчі застиг вираз здивування та розпачу. Арсен вловив шепіт селян – «вовкулака… упир…» і йому коштувало великих зусиль не оглянутись. Вони говорили не про нього, вони просто боялись, побачивши незрозумілу смерть посеред дня.
Арсену не важко було вдавати скорботу бо насправді він був у стані, схожому на абсолютну байдужість до всього. Він нічого не казав і не відповідав на питання, просто спостерігав, як готуються до похорону і лише коли двері родинного склепу Прилуцьких замкнули, Арсен наче прокинувся із важкого сну. Настав час завершити помсту.
Увечері Арсен увійшов у кабінет Прилуцьких і якусь мить дивився на батька з сином. Вони сиділи біля каміну, пили коньяк і мовчки дивились на вогонь.
– Князю, ви зайшли попрощатись?
Тадеушу вистачає нахабства виставляти його за двері? А чом би й ні? Ядвіги нема, а отже нема можливості скористатись вдалим заміжжям сестри.
– В деякому сенсі – так.
– Не розумію.
– Як би це вам правильно пояснити, - Арсен витримав довгу паузу, - розумієте, попрощатись доведеться вам, бо тепер я – власник цього будинку, маєтку, земель навколо нього, всіх людей, які на них живуть, а також вашого родового імені.
– Що?!
– Як?!
Старий Прилуцький схопився за серце, а Тадеуш зірвався на ноги, його обличчя пашіло праведним гнівом і, здавалось, зараз він кинеться у бійку.
– Насправді все дуже просто. Дорогою сюди я купив кілька векселів…
Арсен із задоволенням відмітив, як зблід і похитнувся Тадеуш, а поміщик нерозуміюче переводив погляд з нього на Арсена.
– Так от, дорогою сюди я купив кілька дуже цікавих векселів і, оскільки я збирався одружитись із вашою сестрою, то вирішив, що це буде моїм весільним подарунком їй. Але Ядвіга трагічно загинула, тому я вимагаю або оплатити векселі, або оформити відповідні папери.
– Тадку, про що він говорить?
– Я шляхтич і я даю вам слово…
– О, не треба! Я знаю, чого варте ваше слово і я чекатиму рішення до ранку.
Арсен вклонився і вийшов. Він знав, що зранку стане повноправним власником, а зараз він понад усе прагнув позбутись останніх крапель крові Ядвіги у своєму тілі, а для цього треба добре повечеряти…
Арсен дозволив Прилуцьким забрати із маєтку все, що вони захочуть і встигнуть вивезти до вечора, а сам цілий день підписував відпускні листи кріпакам. Потім наказав управляючому продати землі, а гроші переслати до Відня у його торговий дім.
Коли зайшло сонце, Арсен підпалив будинок і від’їхав достатньо далеко, щоб бачити, як він перетворюється на згарище. Він зробив все, що хотів, вбив Ядвігу, розчавив гонор Прилуцьких, спалив будинок, у якому над ним знущались і принижували, але замість спокою та полегшення всередині розросталась пустка та роздратування. Арсен не отримав задоволення від помсти, радість від успіху минула і він знов опинився там, де був на початку. У нього залишились спогади, а їх він не міг знищити, як би не хотів.
У Кракові Арсен знайшов чоловіка, який погодився зробити малюнок на його шкірі – хрест на правому зап’ястку. Він спостерігав, як тремтять руки у майстра, як важко голка пробиває шкіру, як чорнило виштовхується назовні його тілом. Арсен зціплював зуби від болю, спостерігаючи як підмайстер, так само тремтячими руками ллє густу соляну ропу на щойно зроблений прокол. Вони наносили малюнок цілу ніч і Арсен пообіцяв собі, що ніколи більше не вбиватиме із помсти, ніколи більше не вб’є без необхідності, ніколи більше не дозволить почуттям керувати собою, ніколи більше не закохається.
Після цього десятиліття пролітали непомітно. Арсен мандрував, примножував свої багатства, вчився, стежив за історією, але сам намагався не приймати участі у житті людей. Він зустрічався із вампірами і із здивуванням відмітив, що з часом їх політичне та світське життя ставало все більше схожим до людського. Часом у житті Арсена з’являлись жінки і людські, і вампіри, деякі навіть пасували йому і могли стати парою, але він не хотів. Його серце мовчало, а раз вдовольнивши бажання з жінкою, Арсен більше не хотів її.
Одного дня у Римі Арсен побачив Ядвігу. Він завмер посеред вулиці і лише коли жінка пройшла повз, не звернувши на нього уваги, Арсен зрозумів, що це не вона. До божевілля схожа, але не вона. Він стежив за жінкою кілька днів і здивування змінювалось злістю, бо римлянка виявилась схожою на неї не лише зовні. Жінка, що на показ була взірцем достойності, змінювала коханців і зневажала чоловіка.
З кожним днем Арсену все більше здавалось, що це Ядвіга повернулась, щоб у такий спосіб посміятись над ним. Він вбив жінку, забувши про дану собі обіцянку і отримав задоволення від вбивства. Хижак у ньому нарешті вирвався, нагадав про свої потреби і вимагав волі. Арсен тиждень мучився докорами сумління та голодом, а тоді вигадав, як вдовольнити і одне і друге. Він вбиватиме раз в тиждень, обираючи жертву, переслідуючи, дозволяючи їй відчути небезпеку і спробувати врятуватись. І він вбиватиме лише жінок, лише тих, що заслуговують на смерть. Таких, як Ядвіга.
Арсен не запам’ятовував обличь, не дозволяв їх спогадам проникнути у його свідомість і з часом втратив інтерес навіть до такого способу життя. Він благополучно пережив всі полювання на вампірів і лише тоді зрозумів, чому Демитрій запропонував йому дар. Чиста кров дозволяла контролювати голод і жити серед людей, не викликаючи підозри. Він жив по інерції і був обережним.
А тоді яскравий спалах – жінка, яка була не просто копією Ядвіги. Арсен був певен, що це вона у новому тілі, з тими ж рухами, голосом, інтонаціями, поведінкою та запахом. Її душа повернулась, щоб зруйнувати ще чиєсь життя. Арсен вбив її з особливим задоволенням і ніяк не міг зрозуміти – невже її наречений був аж настільки сліпим?
Арсен зразу ж оцінив його розум та інтуїцію. Капітан Андрій Кириленко не полінувався зібрати всю доступну інформацію і досить швидко зрозумів схему, пов’язав між собою деталі і впевнено переслідував Арсена. Кириленко втратив все, але з кожним роком підбирався щоразу ближче…
…і ще одна копія Ядвіги. Арсен спостерігав за нею, відчував таємницю, зраду, страх та докори сумління і не розумів, чому не хоче вбити її першою. Він дозволив їй пожити тиждень. І ще один. І ще. Арсен навіть подумав, що знайде когось іншого, а її вб’є через рік. А тоді Кириленко знайшов її і Арсен зважився. Він вб’є жінку і доведе капітану, що той безсилий змінити хоча б щось.
Вона послухалась і пішла на його поклик, вона злякалась його червоних очей у провулку і вона… не боялась його по справжньому, навіть розуміючи, що зараз помре… постріл, куля, що ледь не зачепила серце… лють… смак її крові… дитина…