Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

“Скажи їй що вона не помилилася.” – пробурмотіла сутність.

“Стулися!” 

“Головне, щоб вона не побачила, скільки спроб приготувати одну і ту саму ставу в тебе було. Бо всі докази зараз тихо спочивають в смітнику.”

– Здається в тебе там щось горить – Хмаринка вказала на піч.

Я підірвався як ошпарений до печі діставати вечерю, але ця хрінь знову згоріла!

– А щоб тебе Вирви жерли!

“Повір, це навіть вони їсти не стануть, а навіть якщо й скуштують подохнуть.” 

“Можна не коментувати кожен раз мої дії!”

“Можу, але сидіти і мовчати мені нудно.” 

До мене підійшла Хмаринка і зацікавлено розглядала те що я приготував.

– Оу, то в нас сьогодні на вечерю смажені вуглинки!

– Це повинно було бути смажене м’ясо з овочами – втомлено відповів їй. Треба було відмовлятися і сказати що я не вмію нормально готувати.

– Ну не вийшло, нічого страшного! Давай приготуємо щось інше! Що ти думаєш, якщо ми приготуємо млинці запечені з солодким творожним сиром і цукром!?

– Добре – погодився я, хоч і не дуже уявляв що саме це за страва.

– Тоді почнемо! – радісно скрикнула вона і її реакція мене дуже здивувала, особливо коли вона почала діставати все кухонне приладдя.

– Ти будеш готувати? 

– Так. Пропоную почати, а то я вже з голоду помираю.

Хмаринка почала змішувати інгредієнти і вона це настільки вправно робила, що здавалося вона доволі часто готує. Хоча я вперше бачу, щоб хтось з герцогських сімей взагалі готував.

Це не аби як дивувало! Я відчув себе настільки безпорадно що не знав навіть з якої сторони підійти і що робити. Хмаринка насмажила велику стопку тонких млинців… Хіба вони не повинні бути пухкими?

– Допоможеш їх скрутити? 

Я кивнув і підійшов ближче до Хмаринки і почав уважно спостерігати за усім що вона робила. Хмаринка з таким величезним захопленням розповідала що і за чим треба робити що не помічала як жадібно я за нею спостерігаю, і в цей час я відчував її радість. На мить, коли вона закінчила розповідати що за чим треба робити, Хмаринка підвела погляд на мене, її щоки набралися фарби і вона поспішно відвела погляд. На моєму обличчі заграла легка усмішка.

Мій погляд впав на її вуста і до мене повернулися ранкові спогади, коли в майстерні ми ледве не поцілувались. Тоді в її настрої я відчував що вона навмисне мене провокувала, бо і в її великих сірих очах грав бешкетний вогник.

******

Ми сиділи за столом з вже готовою вечерею, я чекав поки першою почне їсти Хмаринка, але вона дивилася на мене своїми величезними оченятками з якимось дитячим очікуванням. Вона хоче, щоб я спробував першим? Скуштувавши шматок мої брови поповзли вгору. Це було до самої Драконової матері смачно!

– Ну що? Як вийшло? – Хмаринка з дитячим нетерпінням запитує в мене. 

– У-у-у! Це дуже смачно! Ніколи не думав, що мені настільки подобатимуться звичайні млинці! Вперше бачу такий спосіб приготування млинців.

– От і чудово! – вона підскакує на місці і плескає у долоні від радості як мале дитя якому тільки що подарували іграшку. В цю рідкісну секунду, в її очах було стільки дитячого щирого захвату й радості, що я був готовий хоч кожен день стовбичити на тій клятій кухні, щоб знову й знову бачити її захват.

– Я вперше зустрічаю людину, якій настільки радісно від того що хтось скуштував її їжу. Ти так сильно радієш простим речам – промовив їй те про що зараз думав. На її обличчі з'явилася ще більша усмішка і вона відповіла:

– А хіба не приємно чути що комусь сподобалося те, що ти робиш. Навіть у простих речах, є своя неймовірна краса на яку дуже часто не звертають увагу.

– Якщо чесно… я навіть радий що тебе зустрів. – відповів їй, ні на краплину не жаліючи що сказав Хмаринці ці слова – Ти неймовірна жінка. – на її щоках знову з'явився яскравий рум’янець і вона почала нервово водити очима туди-сюди, не знаходячи собі місця.

– Нічого такого, я така ж, як і всі.

– Сумніваюся – навряд чи ця крихітка звичайна, раз займається тим на, щоб інші навіть уваги не звернули, кожен раз дивуючи всіх своїми вчинками.

– Чого ж? – і вона почала перераховувати усі пункти своєї зовнішності, щоб довести що вона не чім не різниця поміж інших.

– Все одно, ти не схожа на місцевих. Ти… – я задумався як саме описати те що в ній відчуваю, але вона перша завершила моє речення.

– Наче не звідси?

– Можна й так сказати.

А і справді… я більше не від кого не відчував такої енергетики в цих краях, а що як вона і дійсно не звідси і навіть не з цієї країни? Чи взагалі з якогось зовсім невідомого для мене місця. 

Бо навіть в розповіді про те, що вона не місцева було майстерно змішано, частка правди з брехнею яка мені була ледь помітною. Що-що, а брехати моя Хмаринка вміє. Але якщо вона і дійсно не звідси, то це означає що Хмаринка може в будь-який момент піти…

Мій погляд ковзнув до шлюбної мітки яку я їй поставив, і на диво за цей увесь час вона її не позбулася, але і не сказала чи згодна її залишити і прийняти мене як свою пару.

– Тебе щось турбує? – її погляд був дещо схвильований. 

Я мовчав. Не знав, чи варто це запитувати, чи вона взагалі погодиться.

– Хмаринко… – я почав говорити, проковтнувши величезний страх, перед відмовою – я давно хотів дещо в тебе запитати… – слова наче застрягали в горлі, я боявся. Боявся почути “Ні!”

– То кажи. Обіцяю кусати тебе за це не буду.

Можливо мені зараз і хотілося посміятися з її жарту, але не виходило. Я надто довго шукав свою істину і нарешті знайшовши не міг втратити моменту, щоб не запитати її, чи вона теж хоче залишитися зі мною.

– Це стосовно моєї шлюбної мітки… ти… ти хочеш її залишити? – тиша. Зараз, для мене увесь світ втратив які не будь звуки, все чого я чекав це відповіді. Я був готовий зробити що завгодно аби вона відповіла “Так!” Хмаринка почала говорити: