Читати книгу - "Нафта"

що кожне Коло[219] втілює якийсь окремий Різновид, а отже, кожна Ява є неповною: вперед виступає певна окрема Складова нового Еврезису на ххх ххх Дорозі. Друге, про що він «дізнається», — це що всі Складові, які Показ час від часу висуває вперед, — ніби непохитні й майже застиглі, — наповнюються життям і рухаються лише у поєднанні з усіма іншими чи з переважною їх більшістю. Отож (це третя річ, про яку розповідають Карло) — всі ці окремі Показові Складові співіснують у справжніх людях, які час від часу демонструють їх на собі, на своєму тілі. Врешті, хай там як, — і це третя річ, про яку йому попередньо повідомили, — у Показі обов’язково є хтось, у кому якась окрема Складова виявляється у бездомішному вигляді. У даному випадку на ххх ххх Дорозі Складовою є потворність та відраза.

А та особа, у якій немає нічого, окрім як потворності й огиди, є Взірцем.

Та Взірця не видно, адже нікому не сила стерпіти того, який він має вигляд.

Він похований у глибині Кола, усередині маленької мармурової могили, що утворює скинію, на якій стоїть Бовван (вона різнобарвна, колір залежить від Кола, у цьому вона кармінова), що відтворює статуру Взірця, але й на нього накинуте укривало, адже обличчя у нього теж нестерпне.

«Могила» чи «Скинія» розташовані у кінці вулиці, там, де кармінове забарвлення поступово переходить у полуничний пил, хоч здалеку, він видається бляклим, можна сказати білуватим.

Страшенну нестерпність Взірця та його Боввана легко доводять ті, хто, розсипавшись по всій вулиці, обличчям до Карло, який за ними спостерігає, намагається удавати ту страховизну. Удавання (за словами Божеств) — це «формальне» підґрунтя «правил, за якими ці люди живуть». Отже, наразі у Колі потворності й відворотності вони удають потворність та відворотність, що — і це слід постійно мати на увазі — є лише одним з численних Взірців, котрих вони удають, наче послідовники якогось Культу. Власне, всіх їх вони удають одночасно. А місця, де розташована Скинія, Взірця Взірців досі не знає ніхто. Набагато точніше висловились Божества про особливий та актуалістичний сенс Взірця із Кола, що на ххх ххх Вулиці. Сказали вони таке: позаяк первісний Взірець, принаймні у матеріальному плані, є потворність та відворотність, звідси випливає, що люди, наділені від природи якимсь каліцтвом чи бридкою рисою, займають у житті місце, яке колись належало «гарним», «обдарованим принадністю»; отож саме яскраві «взірці», існування яких підтверджено документально, у якомусь сенсі стають ближчими до Первісного Незримого Взірця, який так жагуче прагнуть втілити у власній культурі. Якщо людина дещо захиріла, чи навпаки, товста, чи у неї одне плече трохи вище за друге, якщо має кістляві чи криві ноги, куца чи худорлява, має ніс довгий чи кощавий або ж сплющений чи кривий, якщо очі в неї невиразні або ж сповнені ідіотизму, страху, злості, безособистісності, себто їхню виразність знищив неспокій чи ххх самоствердження, якщо вона криворота чи зловісно, чи підступно, чи гидко всміхається, чи навпаки, обридливо й безпричинно регоче на всі тридцять два зуби тощо, тоді у своєму колі, на своїй вулиці чи в улюбленому барі вона постає ймовірним взірцем, що є найближчим до Первісного Взірця, який сховано у Скинії.

Задля того, щоб підкреслити, підправити, посилити, зробити ціннішим, а над усе надати «значущості» усім фізичним вадам тих, кому поталанило отримати у дар від природи якусь дещицю потворності й гидотності, надзвичайно важливим є волосся: у вигляді вусів, борід, баків, гривок, прядок, хвостів й інших втілень, яким попередні цивілізації не придумали назви. У кого обличчя повне, опасисте, корені волосся густі біля чола та на скронях, а саме волосся дістає до низу шиї, на кінчиках маючи довгий ххх, останній штрих до густої завивки, завдяки якій воно піднімається, як у бездоганній укладці чи «перманенті», що його носили пані у сорокових; загалом, з такою зачіскою обличчя не здається таким незугарним чи бридким, навпаки, набуває доволі правильних рис; але воно стає сірим, безособовим, таким приниженим від того, що цю зачіску «повторюють», наслідуючи часи, про які вони зовсім нічого не знають, що досягає такої потворності, що аж серце стискається. А хтось взагалі, навіть не здогадуючись про те, повторює ще давнішу моду: двадцятих чи початку тридцятих років; зазвичай він дуже засмаглий, волосся у нього пряме й спадає з обох боків чола, а уздовж власне чола спадає довга й акуратна гривка. Найчастіше так стрижуться брюнети, й, мабуть, вони з півдня; не те, щоб він був негарний, але через наслідування, сповнене «зів’ялого» кокетування, про яке він, як кінь, навіть гадки не має, теж стає почварою. Часом замість гривки роблять капризні завитки. А дехто, маючи неживе волосся, відпускає собі його, щоб росло як попало: та воно чорне-чорнюче, розпатлане й усе в клоччях — чисто тобі неореалістична[220] мандрьоха з п’ятдесятих. Тим паче, що зазвичай цей тип товстий, коли взагалі не опецьок, блідощокий та гачконосий, дупа достоту як віолончель, та ще й вузькі штани крикливо її підкреслюють. Навіть у цьому випадку наслідування несвідоме, а потворності й відворотності досягають так невинно, що стають ще потворнішими й гидкішими. Є купа інших, які наслідують чоловіків, замість того щоб повторювати за жінками; вони наслідують Великих людей Минулого, про яких ніхто з них й гадки не має, — хто Христа, а хто Кавура[221], хто інтелігента-реакціонера з вісімнадцятого століття, а інший — суддю, написаного невідомим художником-неокласицистом тощо… Наслідують здебільшого парубки, вже немаленькі, років двадцяти п’яти чи двадцяти шести. І бороди, дуже різноманітні, вони, здається, теж побачили ххх в останніх: густі й короткі бороди, які ростуть від самих очей, цілком вкриваючи щоки; чи довгі, густі й широкі бороди, але волосинки у тій бороді жорсткі, тому борода ніби дерев’яніє; а інший — білявий, має тонке волосся, й борода в нього спадає хвилями, як у апостола в стилі ліберті (звісно, від тих несвідомих наслідувань і надалі жахливо стискається серце). А хтось відпускає собі довге волосся й бороду, додаючи до свого образу таким чином, крихту культового «екстремізму», скидаючись на святенників, що належать до релігії, якої він не знає, як от індуїсти чи старі ковтальники вогню; тим паче, що найчастіше ці екстремісти мають жалюгідні тільця й одягнуті у джинси та сорочечку, як у неаполітанського підлітка, коротше, як кажуть у Римі, «світять голою сракою». Є й такі, що «змайстрували» собі зачіску; зазвичай це ті, що, маючи від природи кучеряве чи надто густе й хвилясте волосся, запобігають цій прикрій