Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Постріли!

— Постріли!

— Гвинтівки!

— І револьвер!

— Побігли!

Майже злетіли ми з дерева і побігли на постріли. Навіть не замислювалися, що це там за війна і чи не варто нам сховатися та перечекати. Ото після трьох сонць так більше вже нічого не боялися. Біжимо лісом, коли чуємо, що стрілянина вщухати почала.

— Швидше, Ваню! — кричить мені Мельников. Я і так розумію, що швидше. Головне не запізнитися! Бо де стрілянина, там і стрільці. Люди. А значить, можна їх розпитати, і все вони пояснять.

Біжимо, коли вискочили з лісу на галявину. А там справді люди, стоять колом, балакають про щось.

— Люди! — заволав Мельников, і до них. А люди ті на нас стволи наставили. Багатенько так. І не тільки стволи. Бо озброєні були різноманітно. Та й самі люди дивні. — Стій! — кричать мені їх благородь. Сам он зупинився, руки підняв, наче здається. Ну, і я так само. Стоїмо, а люди до нас наближаються. Яких там тільки немає. Один чорний, немов вугіллям вимазаний, та ще голий майже, тільки у спідниці з трави. Інший у пір’ї, немов виваляли його, худий, засмаглий. Ще один в армійському однострої, а колір шкіри теж наче у вугіллі валявся, тільки відмитий трохи. Ну, й інші дивнуваті. Підійшли до нас із їх благороддю, зброю не опускають, дивляться.

— Доброго дня, — каже Мельников, посміхається радісно. Йому один із озброєних, мабуть офіцер, у червоному такому однострої, щось каже. Не по-нашому. Я нічого не зрозумів, а їх благородь як давай цвірінькати. Завели розмову. Балакали кілька хвилин, потім той, у червоній формі, махнув рукою, мовляв, усе, опускайте зброю. Хтось опустив, а хтось і ні. Тоді їх благородь до них звернулися. Теж не по-нашому. Щось іще побалакали, тоді вже всі зброю опустили. Один хлопець у шкіряних штанях і шапці такій великій дістав цигарки, пригостив, закурили всі, окрім того негра у однострої. Він сигару мав, це як цигарка, тільки товста і без паперу, з самого тютюну скручена. Стоїмо, смалимо.

— Де ми? — питаю тихенько у їх благороді.

— А бозна. Ніхто не знає.

— А як вони тут опинилися?

— Та так само, як і ми. Викрали їх, а потім тут викинули. Прокинулися, коли падали.

— Навіщо ми тут?

— Ніхто не знає.

— А чому сонця три?

— Теж.

— А хто вони?

— О, та тут дуже різні люди, Ваню, такий набір, що в житті й не зустрінеш! — невідомо з чого радіє їх благородь.

— Та бачу я. А розкажіть, хто є хто?

— Ну, дивися. Оце у червоному — офіцер британської королівської армії Рідлі Скотт.

— Ну й прізвище!

— То в нас воно дивно звучить, а в них найзвичайнісіньке, як Петренко у вас у Малоросії. Ага, ото біля нього теж в однострої — П’єр Алімадже — зуав, тобто солдат французьких колоніальних військ. Ото в пір’ї весь — ватажок індіанців з Аризони, це штат такий в Америці. Отой чорний і в спідниці — зулуський воїн.

— Який?

— Зулуський. Це такі дикуни, з Африки.

— То ми в Африці? Ви ж казали, що ті чудовиська...

— Крокодили.

— Ага, крокодили, з Африки?

— Ні, кажуть, що це не Африка. Рослини інші і тварини. Так, он отой білявий — це бур.

— Це з ними англійці воювали? — згадую я, про це колись жваво балакали.

— Так, вони. Потім он ще самурай із Японії і ковбой з Америки.

— Хто-хто?

— Самурай — це наче дворянин японський, а ковбой — це як ото козак, тільки в Америці.

— І як ото могли япошки ті нас перемогти, коли в них он шаблі? — дивуюся я, позираючи на самурая.

— То не шабля, Ваню, а меч. І сучасна зброя у них теж є, — каже Мельников і помітно сумнішає. Не люблять їх благородь про війну згадувати. Такого надивилися там, що досі вистачає.

— А ото хто, останній? — киваю на худенького чоловічка в піджаку, схожою на наших жидків із Подолу, чорнявого та кучерявого.

— Це сицилієць.

— Хто?

— Народ такий. Вони в Італії, наче чечени в нас, войовничі горяни, схильні до бандитизму.

— Нічого собі компанія, — кажу. — А чому вони всі у своєму одязі, тоді як ми у цьому блакитненькому?

— Не знаю. Зараз спитаю.

Мельников звертається до англійського офіцера, потім ще балакає з чорним французом.

— Виходить так, що їх безпосередньо з місць служби викрали. Срібні. А нас же спочатку Слимаки, а потім уже Срібні, Може, через це До речі, матеріал цей ковбой упізнав. Каже, що зветься він «джинсом» і в ньому шахтарі працюють. Треба щось інше знайти, ми ж служиві люди, — хвилюється їх благородь.

Бачу, що хлопці починають за щось сперечатися. Люди гарячкуваті, одразу за зброю хапаються.

— Про що це вони? — питаю у їх благороді.

— Та вирішують, що робити.

— І які пропозиції?

— Англієць пропонує піти до річки, яка протікає тут поруч, там зробити пліт і сплавлятися до океану. Річка велика, мусять бути якісь міста на ній. Нам би тільки до цивілізації дістатися.

— А чому інші проти?

— Бур просто англійців не любить, зуав теж. Зулусів англійці взагалі знищували.

Мельников тихенько пояснює, що ото відбувається, потім втручається у розмову. Сперечаються довго. Нарешті вирішують, що хто хоче — йде до річки, а хто хоче — залишається тут. Залишається лише бур, такий білявий міцний парубок із великими долонями робочої людини. Але з того, як тримає гвинтівку, видно, що і до зброї звик.

Йдемо до лісу, я востаннє дивлюся на ті кляті три сонця, думаю, що недобре це. Як казав батюшка з нашого села — що занадто, то не здраво. Господь Бог знав, скільки чого потрібно, і сонце одне зробив недарма. А тут три. Взагалі-то, міра — то від Господа, а людина схильна зайвим грішити. Це хоч візьми їжу або випивку, чи роботу. Все в міру треба, але слабка людина...

За тими благочестивими думками пройшов я хвилину десь, коли позаду почулися постріли. Всі зупинилися. Швидкі постріли, а потім крик, страшний крик людини, що помирає. Мабуть, того бура, бо він же там сам залишився. Першим з місця зривається ковбой.