Читати книгу - "Історик"

Хелен чекала на мене у вестибюлі і мовчки вивела мене через широкі двері готелю на велику вулицю. На ній знову була світло-блакитна блуза; за час нашої подорожі я неабияк пом’явся, а Хелен завжди вдавалося залишатися чистою й випрасуваною, що я вважав талантом, властивим тільки жителям Східної Європи. Зараз вона заколола волосся нагору, у маленьку ніжну ґульку. Коли ми йшли до університету, вона про щось думала. Я не зважувався запитати про що, але за кілька хвилин вона розповіла мені за власним бажанням.

— Так дивно повернутися сюди, ще й так раптово, — сказала вона, дивлячись на мене.

— Та ще й із дивним американцем?

— Так, і з дивним американцем, — повторила вона, і це зовсім не було схоже на комплімент.

Університет складався з декількох вражаючих будинків, що нагадували бібліотеку, яку ми бачили раніше, і мене охопила якась тривога, коли Хелен показала, куди ми прямуємо — у великий класичний будинок, прикрашений статуями на другому поверсі. Я зупинився й підвів голову, щоб розглянути їх, мені навіть пощастило прочитати імена декількох, написані мадярською: Платон, Декарт, Данте — усі в класичному одязі і в лаврових вінках. Інші фігури були менш знайомі: святий Іштван, Матьяш Корвінус, Янош Хуняді. Вони тримали скіпетри, на головах у декого були важкі корони.

— Хто це? — запитав я Хелен.

— Я скажу тобі завтра, — сказала вона. — Ходімо, уже пішло на шосту.

Ми ввійшли в хол, де знаходилося кілька молодих людей, яких я прийняв за студентів, і пройшли у велику кімнату на другому поверсі. Мені стало ніяково, коли я побачив, скільки там було професорів у чорних або сірих костюмах із недбало пов’язаними краватками (вони мали бути професорами). Усі ці люди їли з маленьких тарілочок червоні перці й білий сир, а запивали чимось за запахом схожим на сильні ліки. Вони, напевно, всі були істориками, і я теж повинен бути одним із них — моє серце шалено калатало. Хелен одразу ж оточили колеги, і я побачив, як вона по-товариському потискує руку одному чоловікові, який своєю високою білою зачіскою нагадав мені пуделя. Я вже майже вирішив удати, що розглядаю крізь вікно чудовий фасад церкви навпроти, як Хелен схопила мене за лікоть (чи було це мудро з її боку?) і штовхнула в юрбу.

— Це професор Шандор, завідувач кафедри історії Будапештського університету й наш великий фахівець із Середньовіччя, — відрекомендувала вона білого пуделя, і я поспішив відрекомендуватися.

Моя рука опинилася в сталевих лещатах, професор Шандор зауважив: для нього це велика честь, що я беру участь у конференції. Я подумав про те, чи не він був тим загадковим другом тітки Хелен. На мій подив, він говорив англійською повільно, але чисто і правильно.

— Ми всі дуже раді, — сказав він мені привітно. — Ми дуже чекаємо на вашу доповідь завтра.

Я висловив свою подяку за те, що мене запросили на конференцію, намагаючись не зустрічатися поглядом із Хелен.

— Чудово, — прогудів професор Шандор. — Ми дуже поважаємо університети вашої країни. Хай живуть мир і дружба між нашими державами! — він підніс свій келих із пахучою рідиною, яку я вже вдихав, і я поспішив відповісти йому, бо якимось чином у мене в руці теж з’явився келих.

— Як зробити ваше перебування в Будапешті більш цікавим і пам’ятним, скажіть нам.

Його темні очі яскраво сяяли на літньому обличчі й контрастували з сивою гривою, нагадавши мені про Хелен, через що я несподівано перейнявся до нього симпатією.

— Спасибі, професоре, — щиро подякував я, і він поплескав мене по плечу своєю великою рукою.

— Будь ласка, їжте, пийте, а потім ми поговоримо…

Проте відразу після цих слів він вдався до інших справ, а мене стали засипати питаннями інші працівники факультету — учені, багато хто з них виглядав молодшим за мене. Вони юрбилися навколо мене й Хелен, і я нарешті почув фрази французькою й німецькою, і ще якоюсь — мабуть, російською. Це було дуже жваве товариство, насправді чарівне, і я поступово позбувся своєї нервовості. Хелен так люб’язно називала мене, що я був уражений тим, як відповідав її тон ситуації, вона чітко розповідала про предмет нашої спільної роботи й про статтю, котру ми планували надрукувати в американському журналі. Зацікавлені оточили її, ставили питання угорською. Вона трохи червоніла, коли потискувала руки й навіть цілувала в щоки своїх старих знайомих. Було видно, що вони не забули її (але чи могли вони інакше?) Я помітив у кімнаті інших жінок: деякі були набагато старші від неї, деякі — молодші, але вона затьмарювала всіх. Вона була вищою, жвавішою, більш ставною, зі своїми широкими плечима, гарною формою голови з важкими кучерями; жвавий іронічний погляд. Я повернувся до одного з угорських працівників факультету, щоб не дивитися на неї — дикий напій уже почав бродити в моїх жилах.

— Ви тут зазвичай збираєтеся перед конференцією? — я не був упевнений у тому, для чого це запитання, але це перше злетіло з моїх вуст, коли я відвернувся від Хелен.

— Так, — гордо відповів мій співрозмовник, чоловік, невисокий на зріст, років шістдесяти, у сірому костюмі й із сірою краваткою. У нас в університеті проводиться багато міжнародних форумів, особливо зараз.

Я хотів запитати, що він мав на увазі, але знову з’явився професор Шандор і підвів до мене симпатичного чоловіка, який дуже хотів зі мною познайомитися.

— Це професор Гежа Йожеф, — сказав він мені. — Він хотів з вами познайомитись. — Тієї миті поруч з’явилася Хелен, і я був уражений виразом, що застиг на її обличчі: невдоволення чи навіть відраза? Вона швидко підійшла до нас, ніби спеціально, щоб втрутитись.

— Як справи, Гежо? — вона потисла йому руку, формально й трохи холодно, не встиг я навіть привітати його.

— Я дуже радий бачити тебе, Хелен, — сказав професор Йожеф, ледь нахиляючись до неї.

Я вловив щось дивне в його голосі, це могло бути глузування, але могли бути й якісь інші емоції. Я подумав, що вони говорили англійською тільки заради мене.

— І я тебе, — сказала вона спокійно. — Дозволь відрекомендувати мого американського колегу…

— Дуже приємно познайомитися з вами, — сказав він, при цьому посмішка