Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

— Звісно, всі ви, чоловіки, один за одного.

— За що ти його так переслідуєш, Джоанно? Не дав спокою вражене самолюбство?

— Може, й так, — відповіла вона.

Того вечора нас було запрошено на чай до міс Емілі Бартон. Ми вирішили піти пішки, бо я вже почувався добре і був певен, що здолаю гору по дорозі назад. Ми, напевне, прийшли зарані, бо двері нам відчинила висока, худа, сувора на вигляд жінка і сказала, що міс Бартон ще не прийшла.

— Але вона знає, що ви прийдете сьогодні, і я про це знаю. Тому, коли ваша ласка, зайдіть і почекайте її.

Це, очевидно, була «Вірна Флоренс». Ми пішли за нею по сходах і опинились у дуже затишній вітальні, щоправда, в ній було забагато меблів. Деякі з них, мені здалося, були з Літтл-Ферзу. Жінка, мабуть, пишалася своєю кімнатою, бо одразу ж сказала:

— Гарненька, правда ж?

— Дуже, — приязно відказала Джоанна.

— Я намагаюся влаштувати для неї все якнайкраще. Звісно, не так, як би мені хотілося і як вона на те заслуговує, їй годиться жити у власному будинку, а не в найманих кімнатах.

Флоренс подивилася з лютим докором спершу на меле, потім на Джоанну. Я відчував, що то був не найщасливіший наш день. Джоанну вилаяли Еймі Гріффіт і Партрідж, а тепер нам обом вичитувала «Дракон Флоренс».

— Я дев'ять років була покоївкою у Літтл-Ферзі, — зауважила вона.

Джоанна, роздратована такою несправедливістю, сказала:

— Але ж вона сама здала будинок у бюро найму.

— Змушена була, — в'їдливо кинула Флоренс. — Вона завжди жила гак ощадливо і скромно. Чому власті не дають їй спокою з тими податками? І тут хочуть урвати собі шмат.

Я скрушно похитав головою.

— Поки була жива стара леді, в їхньому домі завжди водилися гроші. А потім її рідні почали вимирати, сердешні. Міс Емілі доглядала їх. Занапастила себе і своє здоров'я. Я жодного разу не чула від неї нарікань. Така вона терпляча. А тут ще й з грошима скрута! Міс Емілі каже, що акції не дають прибутку, а чому, хотіла б я знати? їм має бути соромно обдурювати літню леді, що не розбирається у цифрах і їхніх махінаціях.

— Усіх спіткало те ж саме, — пояснив я, але Флоренс не вгавала:

— Це зрозуміло, коли йдеться про людей, які самі можуть дати собі раду. А за нею треба доглядати, і я доглядатиму, доки вона буде зі мною. Пильнуватиму, щоб ніхто її не обманював і не засмучував. Я все зроблю для міс Емілі.

Пильно дивлячись нам в очі, щоб її думка таки дійшла до нас, невгамовна Флоренс вийшла з кімнати, обережно зачинивши двері.

— Слухай, Джеррі, ти часом не почуваєш себе кровопивцею? — спитала Джоанна. — Бо я почуваю. Слухай, що з нами коїться?

— Здається, ми щось не так робимо, — сказав я. — Мейган стомилася від нас, Партрідж недолюблює тебе, Флоренс ненавидить нас обох.

— Цікаво, чому все-таки Мейган пішла від нас? — спитала Джоанна.

— Ми їй набридли.

— Не думаю. Боюсь, їй щось натуркала Еймі Гріффіт.

— Коли вони розмовляли вранці на сходах?

— Ніби й недовго розмовляли, але…

Я закінчив думку:

— Ця жінка здатна розтоптати все зі своєю слоновою вдачею! Вона…

Двері відчинилися, і увійшла міс Емілі — розпашіла, трошки захекана й нібито чимось збуджена. Її блакитні очі аж горіли. Вона одразу ж защебетала до нас:

— О дорогенькі, вибачте! Я закуповувала продукти і затрималася. Мені не сподобалися тістечка в «Блу Роуз», якісь несвіжі, тож я пішла до місіс Лайгонз. Тістечка я купую насамкінець, тоді маєш найсвіжішу випічку, а не вчорашню. Але мені так прикро, що я примусила вас чекати, їй-право, це просто негарно з мого боку…

Джоанна вирішила заспокоїти міс Бартон і перебила її:

— Це наша провина, міс Бартон, бо ми прийшли зарані. Джеррі захотів іти пішки, а він тоді так налягає на ноги, що ми завжди приходимо зарані.

— Ніколи не буває зарані, моя люба. Не кажіть так. Все добре — завжди до речі, — сказала вона і ніжно поплескала Джоанну по плечу. Та аж засяяла: нарешті, здається, їй сьогодні пощастило — вона мала успіх.

Емілі Бартон обдарувала своєю усмішкою і мене, лише з острахом, як той, хто наближається до тигра-людожера, знаючи, що якусь мить він його не чіпатиме.

— Які ви ласкаві, містере Бертон, що прийшли до мене на таке жіноче запрошення, як запрошення на чай, — сказала міс Емілі, напевне, уявляючи собі чоловіка істотою, що постійно дудлить віскі з содовою, курить сигару або спокушає дівчат і заводить романи з заміжніми дамами. Коли згодом я розповів про це Джоанні, вона сказала, що Емілі Бартон і сама рада була б зустріти такого чоловіка, але він ніяк не траплявся.

А тим часом Емілі Бартон клопоталася біля столиків, пакриваючи їх для чаю. За хвилину увійшла Флоренс, несучи тацю з чаєм і гарними порцеляновими чашками, які, напевно, міс Емілі забрала з Літтл-Ферзу.

Чай був справжній китайський, були сандвічі з маслом і багато тістечок. Флоренс змінилася до невпізнання. Вона сяяла, дивлячись на міс Емілі з материнською ласкою в очах, як на кохане дитя, що втішається грою в чаювання.

Наша господиня припрошувала нас так красненько, так щиро, що ми з Джоанною їли далеко більше, ніж нам хотілося. Маленька леді упивалася такими гостями. І тоді я зрозумів, що для Емілі Бартон наш візит був неабиякою подією: адже ми — двоє людей із загадкового Лондона — таємничого і вишуканого.

Зрозуміло, невдовзі наша розмова торкнулася місцевих тем. Міс Бартон з особливою теплотою говорила про доктора Гріффіта, його доброту і здібності до медицини. Містер Сіммінгтон, за її словами, був талановитий юрист, бо допоміг міс Бартон одержати певну суму грошей від прибуткового податку, про які вона ні сном ні духом не відала. Він, мовляв, завжди був такий добрий до своїх дітей, вірний їм і своїй дружині, а вона, бач, наклала на себе руки.

— Бідолашна місіс Сіммінгтон, лишила таких дрібняток без матері. Вона слабувала останнім часом, через те й вчинила так. Мабуть, у неї був стресовий стан. Я читала про це в