Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

— Той анонімний лист став для неї фатальним, — мовила Джоанна.

Міс Бартон спалахнула і докірливо сказала:

— О любі мої! Я наслухалася про ці листи. Скажу вам, не зовсім приємна тема для розмов. Гадаю, нам краще про них забути.

Що ж, міс Бартон могла їх обійти і забути, але декому це непросто зробити. Однак я слухняно змінив тему, і ми почали говорити про Еймі Гріффіт.

— Чудова, ну просто чудова жінка, — одразу ж почала міс Бартон. — Її енергія та організаційні здібності просто вражають. Вона така добра до своїх дівчаток в інституті, така практична і сучасна під усіма поглядами. І віддана своєму братові. Приємно бачити таку відданість між братом і сестрою.

— Чи не занадто ця відданість обтяжлива для нього? — спитала Джоанна.

Емїлі Бартон ошелешено втупилася у Джоанну.

— Та вона ж усім заради нього жертвує! — вигукнула міс Емілі з докором.

Я помітив у очах Джоанни щось схоже на «невже?» і поспішив завести мову про містера Пая. Емілі Бартон повагалася, перш ніж почати говорити про нього, і врешті спромоглася лише на те, що повторила кілька вже виголошених того дня фраз про доброту, заможність і благородство цього чоловіка. Щоправда, на її думку, до нього приїздять якісь непевні люди, але це, мабуть, тому, що він багато їздив по світу. Ми зійшлися на тому, що мандри не лише розширюють обрії нашого пізнання світу, а й призводять до знайомств із непевними людьми.

— Я сама стільки разів хотіла поїхати у навколосвітню подорож, — сумно мовила Емілі Бартон. — Читаєш про це в газетах, і такі ті подорожі здаються привабливі.

— Чому ж ви досі не поїхали? — спитала Джоанна, Такий перехід від мрій до реальності, здавалося, стривожив міс Емілі.

— О ні, ні. Це просто неможливо.

— А то чому? Навколосвітні подорожі досить дешеві.

— Річ не в грошах. Я не хочу подорожувати сама. Самій якось дивно, правда?

— Ба ні, — заперечила Джоанна, і міс Емілі подивилася на неї підозріливо.

— Та й не знаю, як би я впоралася з багажем… І як це сходити на берег у заморських портах… Та й щоразу міняти гроші…

Настрахана уява маленької леді, напевне, малювала їй щокроку страшні пастки, і Джоанна поспішила заспокоїти міс Емілі, перевівши розмову на близьке свято урожаю. І ми цілком природно перейшли до розмов про місіс Дейн Кал-троп. На мить легкий спазм спотворив обличчя міс Бартон.

— Ви знаєте, мої любі, вона дивачка. Часом таке каже.

Я спитав, що саме.

— О, навіть не знаю. Такі несподівані речі. А як вона дивиться на вас — ніби поряд не ви, а хтось інший! Навіть не знаю, як про це сказати. Та й потім, вона зовсім не прагне, як би це сказати, ну, втручатися. Зрештою, дружина вікарія могла б порадити і навіть застерегти. Бачте, люди слухаються її, а вона воліє стояти осторонь, чимдалі від усього. У неї дивна звичка співчувати людям, які того не варті.

— Це цікаво, — сказав я, переглянувшися з Джоанною.

— Хоча, мушу визнати, вона дуже вихована жінка. Місіс Дейн Калтроп з роду Фарроуей — дуже пристойна сім'я. Щоправда, ці старі родини бувають такі дивні. Її чоловік людина блискучого розуму, хоча інколи мені здається, що такий інтелект просто зайвий у провінції. Він добрий чоловік, а що вже щирий! Але його звичка цитувати латиною просто збиває мене з пантелику.

— Так, так, — палко підтримав я.

— Джеррі закінчив середню школу, тому він не любить латини, — хихикнула Джоанна.

Це дало міс Бартон нову тему для розмови.

— Ви знаєте, тутешня вчителька — страшенно неприємна молода особа. Вона чи не червона! — Слово «червона» міс Емілі вимовила ледь не пошепки.

Коли ми йшли додому, Джоанна сказала:

— А вона дуже приємна жінка.

Увечері за обідом Джоанна спитала Партрідж:

— Сподіваюсь, ви гарно провели час із Агнес? Партрідж почервоніла і ще більше замкнулась у собі.

— Дякую, міс, але Агнес не з'явилася.

— Шкода.

— Ет, про мене, — сердито відказала Партрідж.

Вона, знати, була переповнена образою і тепер вирішила вилити її нам:

— Я її не запрошувала! Вона сама подзвонила і сказала, що хоче щось розповісти. Їй можна було прийти, адже в неї сьогодні вихідний. Я погодилася її прийняти — ви ж дозволили. Але вона не прийшла і навіть не вибачилася. Напевне, завтра я одержу від неї листівку. Ці сучасні дівчата — ну просто жах. Ніякого уявлення про добрі манери.

Джоанна спробувала заспокоїти ображену Партрідж:

— Може, вона кепсько себе почуває? Ви їй дзвонили? Партрідж сахнулася від тих слів:

— Ні, не дзвонила, міс! Чого це я маю дзвонити? Ось я її зустріну і все викажу.

Коли розгнівана Партрідж вийшла з кімнати, ми з Джоанною розсміялися.

— Бідолашна Партрідж не розуміє, що все дуже просто, — пояснив я. — Агнес і її хлопець нагадують зараз одну з тих пар, на яку натрапляєш у темряві де-небудь під огорожею — тобі стає ніяково, а вони не звертають на тебе уваги.

Джоанна весело закивала головою і сказала, що так воно, напевне, і є. Потім ми почали мову про анонімки, і нам стало цікаво, як Неш і меланхолійний Грейвз почувають себе зараз.

— Рівно тиждень минув, відколи місіс Сіммінгтон наклала на себе руки, — сказала Джоанна. — Думаю, вони вже встигли щось встановити: відбитки пальців, почерк тощо.

Я відповів щось непевне. В душу раптом закрався неспокій. Все почалося зі слів Джоанни «рівно тиждень минув». Мені слід було б раніше все зіставити й проаналізувати, бо, схоже, десь у підсвідомості давно зродилися передчуття і підозри. Словом, хай би там як, а я відчув внутрішній неспокій. Щось почало ятрити мозок, пробиваючись до свідомості. Джоанна враз помітила, що я перестав слухати її схвильовану розповідь про події у містечку.

— Що тобі таке, Джеррі?

Я не відповів, бо подумки гарячково збирав докупи всі події: «Самогубство місіс Сіммінгтон… Того дня вона лишилася вдома сама… Сама, бо в прислуги був вихідний… Рівно тиждень тому…»

— Джеррі, що…

Я перебив її:

— Джоанно, у прислуги вихідний раз на тиждень?

— І раз на два тижні в неділю, — відповіла Джоанна. — Але до чого…

— Бог з ними, з неділями. У них вихідний у той самий день тижня?

— Звісно, так заведено, — спантеличено дивлячись на мене, відповіла Джоанна. Вона ще не збагнула ходу моїх думок. Я перебіг кімнату і подзвонив Партрідж.

— Скажіть, Партрідж, ця Агнес Водделл,