Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Діпейп, не кваплячись, пішов слідом за ним і допоміг підвестися. Водночас він відчув, що з рота старого тхне чимось ядучим, але не пивом, і побачив промовисті зеленаві плями в кутках його рота. Так, зілля. Мабуть, старий сволоцюга лише почав його жувати (як завжди, причина була одна: чортове зілля вільно росло на пагорбах, на відміну від пива й віскі, які треба було купувати), але з початком стрімко наближався й кінець.

— Вони не поважають старих, — прохрипів сволоцюга. — І не розуміють.

— Еге ж, вони такі, — підтакнув Діпейп. Він досі не позбувся говірки узбережжя і Крутояру.

Старий сволоцюга стояв, похитуючись, дивився на того, хто допоміг йому підвестися, і марно намагався витерти кров, що юшила по його зморшкуватих щоках з розбитої голови.

— Синку, в тебе не знайдеться трохи грошенят на випивку? Згадай лице свого батька і дай мені на одну маленьку склянку!

— Старий, я тобі не благодійник, — відказав Діпейп, — але ти можеш заробити собі на випивку. Відійдімо туди, до моєї контори, і побалакаймо.

Він відвів старого на хідник, ліворуч від чорних стулкових дверей з прорізами золотистого світла, що лилося вгорі та внизу. Дочекався, поки повз них пройде трійця гірників, які щосили горлали пісню (Полюбив я дівку… худу й високу… у неї довгі руки… і блакитне око), а потім, притримуючи старого сволоцюгу за лікоть, повів його в завулок між баром Геттіґана і поховальним бюро, яке розташовувалося навпроти. Для декого, подумав Діпейп, візит до Рітці міг дорівнювати закупівлі всіх необхідних товарів у одній крамниці: випив, отримав кулю в лоба, ліг у труну в сусідньому закладі.

— Твоя контора, — гигикнув старий шкарбан, коли Діпейп повів його на дальній край до паркану, збитого з дошок, під яким було навалено кучугури сміття. Подих вітру доніс до його ніздрів сморід сірки й карболки з шахт. Праворуч, крізь бічну стіну бару Геттігана, лунав гамір п’яної сварки. — Це ти добре сказав.

— Еге ж, моя контора.

Старий витріщався на нього в світлі місяця, що плив у вузькому прорізі неба над завулком.

— Ти з Меджису? Чи Тепачі?

— Може, так, а може, й ні.

— Я тебе знаю? — Щоб придивитися пильніше, старий сволоцюга став навшпиньки, наче жадаючи поцілунку. Пхе, гидота.

Діпейп відштовхнув його од себе.

— Тримайся подалі, батьку. — Втім, у душі він збадьорився. Вони з Джонасом і Рейнолдзом уже були в цьому містечку раніше, і якщо старий запам’ятав його в обличчя, то навряд чи він меле дурниці про хлопців, яких бачив не так давно.

— Розкажи мені про трьох лордів, батьку, — Діпейп постукав по стіні бару. — Тим пиякам начхати, а от мені цікаво.

Старий сволоцюга зиркнув на нього каламутним оком, ніби оцінюючи.

— А для мене дзвінкої монети не знайдеться?

— Атож, — сказав Діпейп. — Якщо розповіси мені те, що я хочу почути, отримаєш монету.

— Золотом?

— Розкажеш — подивимося.

— Ні, сер. Гроші вперед.

Грубо вхопивши старого за руку, Діпейп розвернув його і притис його руку зморшкуватим зап’ястком до худих лопаток.

— Не грайся зі мною, батьку, бо зламаю тобі руку.

— Відпусти! — задихнувшись, заволав старий сволоцюга. — Я вірю в твою щедрість, сер, у тебе щедре лице! Так! Так і є!

Діпейп його відпустив. Старий сволоцюга налякано зиркнув на нього, потираючи плече. У світлі місяця кров, що висихала в нього на щоці, здавалася чорнющою.

— Їх було троє, — сказав старий. — Троє шляхетних парубків.

— Парубків чи лордів? Думай, батьку.

Старий сволоцюга глибоко замислився над питанням. Удар у голову, нічне повітря і викручена рука начебто протверезили його, принаймні тимчасово.

— І те, і друге, гадаю, — нарешті мовив він. — Один точно був лордом, хоч ті покидьки мені й не повірили. Бо я бачив його батька, а в його батька були револьвери. Не такі мізерні, як оце у тебе… перепрошую на слові, бо знаю, що в наші дні це найліпше, що можна знайти… у того були справжні револьвери. Такі, як у ті часи, коли мій батько був малим. Великі такі револьвери, і руків’я в них були з сандалового дерева.

Діпейп жадібно слухав старого, відчуваючи, як у душі наростає збудження… а разом з тим — якийсь благоговійний трепет. «Вони поводилися, як стрільці», — сказав того вечора Джонас. А коли Рейнолдз запротестував, що вони, мовляв, ще занадто молоді для цього, Джонас відповів, що вони можуть бути молодшими стрільцями — учнями. Тепер скидалося на те, що головний мав слушність.

— Руків’я з сандалового дерева? — недовірливо перепитав він. — Батьку, а ти нічого не наплутав?

— Ні, — побачивши, як хвилюється його співрозмовник, старий помітно збадьорився.

— Тобто стрілець. У батька того молодика були великі стволи.

— Угу, стрілець. Один із останніх лордів. Зараз їхній рід помалу зникає, а от мій батько добре його знав. Стівен Дескейн з Ґілеаду. Стівен, син Генрі.

— А той, кого ти бачив не так давно, був…

— Його син. Онук Генрі Високого. Решта теж мали шляхетний вигляд, як у лордів, але той, кого я бачив, походив прямісінько від Артура Ельда. Зуб даю. Я ще не заробив свою монету?

Діпейп хотів було відповісти ствердно, та потім збагнув, що він досі не знає, про якого з трьох парубків веде мову старий.

— Троє молодиків. Троє шляхетного роду. А револьвери в них були?

— Тільки не там, де їх могли побачити місцеві лайнокопи, — сказав старий сволоцюга й огидно зареготав. — Але пушки в них були, це точно. Може, сховані десь у лахах. Зуб даю.

— Еге ж. Троє парубків, і один із них — син лорда. Стрільця, як ти кажеш. Стівена з Ґілеаду. — Це ім’я було йому знайоме, о, так.

— Стівена Дескейна з Ґілеаду.

— А як його звали, цього молодого лорда?

Старий сволоцюга стривожено скривився, силкуючись згадати.

— Дірфілд? Дірстайн? Я не пам’ятаю точно…

— Все, я зрозумів. А ти заробив свій метал.

— Справді? — старий сволоцюга знову нахилився так близько, що стало чутно його подих, нудотно-солодкий від зілля. — Золото чи срібло? Що саме, друже?

— Свинець, — відповів Діпейп. Витяг із кобури револьвера і всадив старому дві кулі в груди. Насправді то була послуга з його боку.

Тепер він повертався до Меджису. Без зупинок у кожному задуп’ї і розпитування подорож буде короткою.

Десь у нього над головою затріпотіли