Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Діпейп дістав револьвера, але не встиг звести курок, як голуб знявся на крило й полетів на схід. Діпейп вистрелив йому навздогін — сподівався на удачу. Але фортуна відвернулася від нього. Голуб трохи знизився, та потім вирівняв свій курс і полетів у той бік, куди прямував сам Діпейп. Якусь мить він просто сидів на коні, не надто переймаючись через невдачу. Зрештою, Джонас буде задоволений його знахідками, а це головне.

Потім він пришпорив коня і пустився легким галопом на схід Річковим Шляхом баронії в бік Меджису, туди, де чекали хлопчики, які виставили його йолопом. Ким би вони не були — лордами, синами стрільців, ким завгодно, — але смерть навіть таких як вони не оминала. Як, поза сумнівом, сказав би старий сволоцюга, якби був живий: світ зрушив з місця.

2

Увечері, три дні по тому, як Рой Діпейп виїхав з Рітці й спрямував коня назад до Гембрі, Роланд, Катберт і Алан їхали на північний захід від містечка. Спершу вони спустилися схилом Крутояру, проїхалися нічиєю землею, яку мешканці Гембрі називали Поганою Травою, і виїхали на необроблену землю пустиря. На відкритому просторі було легко спостерегти, що попереду стирчать обвітрені скелі, посередині яких проходила вузька щілина, дуже подібна до жіночої. Її краї були такі гострі, що, здавалося, її вирубав у скелях сокирою якийсь сердитий бог.

Між Крутояром і скелями було близько шести миль. Подолавши три чверті шляху, вони проминули єдиний орієнтир рівнин: то була скеля, що нагадувала палець, зігнутий у першій кісточці. Під нею був невеличкий клапоть дерену. Коли Катберт улюлюкнув, щоб почути, як голос відлунює від скель, що бовваніли попереду, з трави з криком вискочила зграйка пухнастиків-шалапутів і помчала на південний схід, до Крутояру.

— Це Скеля Вішальників, — сказав Роланд. — Під нею є джерело. Кажуть, єдине в цих краях.

От і вся розмова, що точилася між ними впродовж тієї поїздки. Але судячи з того, як перезирнулися за Роландовою спиною Катберт із Аланом, їм вочевидь відлягло від серця. Протягом останніх трьох тижнів, поки спливало літо, вони товкли воду в ступі. Роланд весь час наголошував, що вони мають зачекати, мають приділяти дуже багато уваги речам, які були того не варті, тим часом бічним зором рахуючи вартісніші речі. Але жоден з його друзів не довіряв Роландові в ті дні, бо довкола нього витав дух мрійливості й відстороненості, огортаючи його, як своєрідний різновид плаща Клая Рейнолдза. Між собою вони це не обговорювали, та й потреби такої не було. Обидва знали, що втраплять у надзвичайно велику халепу, якщо Роланд надумав упадати за гарненькою дівчиною, що мала стати наложницею мера Торіна. А білява волосина могла належати тільки їй і нікому іншому. Але Роланд не чепурився і світлих волосин на його комірцях вони більше не знаходили. А сьогодні він узагалі був навіть схожий сам на себе — наче зняв плащ неуважності. Хоч, імовірно, лише на деякий час. А якщо їм пощастить, то назавжди. Нічого іншого, крім як чекати й спостерігати, їм не лишалося. Зрештою ка скаже своє вирішальне слово. Так було завжди, і так буде тепер.

Коли до скель залишалося не більше милі, сильний морський вітер, що дмухав їм у спини впродовж усієї поїздки, раптово вщух, і з ущелини Каньйону Петлі долинув низький атональний вереск. Алан, скривившись, наче скуштував кислющий фрукт, осадив коня. Перед його внутрішнім зором постала лише одна картина: гострі камінці стискає й перетирає чиясь міцна рука. Над каньйоном уже кружляли кані, принаджені звуком.

— Вартовому це не подобається, Вілле, — сказав Катберт, стукаючи кісточками пальців по пташиному черепу. — Та й мені не вельми. Нащо ми сюди приїхали?

— Щоб рахувати, — відповів Роланд. — Нас вирядили все рахувати і за всім спостерігати, а тут є що порахувати й подивитися.

— О, так, — погодився Катберт. Йому насилу вдавалося стримувати коня, наляканого скреготом тонкоходу. — Шістсот чотирнадцять рибальських неводів, сімсот десять маленьких човнів, двісті чотирнадцять великих, сімдесят нічиїх волів, а на півночі міста один тонкохід. Що б то, в біса, не було.

— Саме це ми і з’ясуємо, — мовив Роланд.

Вони поїхали на звук. Жодному з них він не подобався, але ніхто не збирався повертати коня. Вони вже подолали значну відстань, до того ж це була їхня робота — Роланд мав слушність. А ще їх розбирала звичайнісінька цікавість.

Як і казала Роландові Сюзен, вхід до каньйону було завалено гіллям. З надходженням осені воно пожухне, проте зараз на гілляках ще зеленіло листя, ускладнюючи огляд. Посередині кучугури сміття проходила стежка, проте вона була завузька для коней (а втім, вони все одно навряд чи захотіли б туди заходити). У присмерковому світлі Роланд не міг роздивитися анічогісінько.

— То як, заходимо? — спитав Катберт. — Нехай Ангел-Записувач десь у себе зазначить, що я проти, але бунту не здіймаю.

Роланд не мав ані найменшого наміру вести їх крізь загату туди, де було джерело звуку. Бо про тонкохід він досі мав лише приблизне уявлення. За останні кілька тижнів він порозпитував про нього людей, але жодної більш-менш переконливої відповіді не отримав. «Я б на вашому місці тримався від нього подалі», — от і все, що порадив їм шериф Ейвері. Тож єдину корисну інформацію він здобув від Сюзен тієї ночі, коли вперше її побачив.

— Вгамуйся, Берте. Всередину ми не підемо.

— Добре, — тихо й полегшено мовив Алан, і Роланд посміхнувся.

Лівим боком каньйону вгору бігла крута й вузька стежина, але нею можна було обережно вибратися нагору. Вони пішли втрьох вервечкою. В одному місці зупинилися, щоб розчистити стежку від завалу каміння. Шматки сланцюватої глини і роговика полетіли в трясовину, що стогнала праворуч. Упоравшись, троє друзів хотіли було знову вирушити стежкою вгору, та зненацька над краєм каньйону гучно залопотів крильми великий птах — можливо, тетерук. Руки Роланда машинально опустилися до пояса, шукаючи револьверів. Він побачив, що Катберт із Аланом роблять те саме. Кумедно, адже їхню зброю було загорнуто в захисну промаслену тканину і сховано під мостинами підлоги барака в Смузі К.

Вони обмінялися поглядами, нічого