Читати книгу - "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

офіційних постанов, відмов та заперечень. Що казати, коли навіть на спеціяльному засіданні Верховної Ради України зауважувалось лише, як «розглянувши питання про голодомор, ми виконали свій громадянський, патріотичний обов’язок», себто, по суті, вмили руки. Натомість у чорній книзі народної пам’яти, обрамленій зазвичай сухими науковими додатками, маємо констатацію фактів, де «напівживі самі повзли на цвинтар», «опухлих скидали під паркани», де «пригощали м’ясом подружки», а «сестру забили людоїди». Вмитися після цього можна хіба що кривавими слізьми відчаю.

Страх у задзеркаллі

Вираз усього світу — перехняблений. Вухом замість рота. Ги над щетиною зворохобилось. Жах пішов.

Д. Хармс

З уваги на присутність у подальшому «революціонному» процесі інфантильного декадентства як предтечі більшовицького комункульту, варто зазначити, що далеко не «Марсельєза», перекладена в імперських колоніях Христею Алчевською та іншими малоросами-европейцями, зворохобила душі й скуйовдила думки тодішніх романтиків. Не «Марсельєза», але «мітральєза» вразила їх ніжні серця. «Тоді ж стало знати про кулемет, який вперше застосували японці, що називався мітральєза», — значить Ю. Олєша, і ця новина часу російсько-японської війни 1905-го року не вплинула хіба що на безсердечних різночинців, які могли народити не романтичну казку, а лише Сталіна. Натомість воєнно-морська романтика за всі часи живила середовище майбутніх ліриків пролеткульту. «Я був сином акцизного чиновника, й родина наша була дрібнобуржуазна, тож заколот на броненосці „Потьомкін“ сприймався мною як щось абсолютно жахливе», — свідчив Ю. Олєша, хоча з дитинства захоплювався романтикою морських пригод, яку натоді оспівував «білогвардійський» поет-акмеїст Н. Гумільов у поезії «Капітани» (1910): «Или бунт на борту обнаружив, / Из-за пояса рвет пистолет, / Так, что сыпется золото с кружев, / С розоватых брабантских манжет». Або вже пізніше, у 1930-их, вимріював А. Вертинський на пароплаві «Теофіл Готьє» у Середземному морі: «Я знаю, Джимми, Вы б хотели быть пиратом, / Но в наше время это невозможно. / Вам хочется командовать фрегатом, / Носить ботфорупы, плащ, кольцо с агатом, / Вам жизни хочется отважной и тревожной».

В Україні обережним відголосом цього «відродження» флібустьєрської вольниці у 1920-их лунала творчість Ю. Яновського, М. Йогансена, О. Влизька. Що й казати, коли самі поети-декаденти 1910-их років були обережні, лякливі й непевні щодо історичних катаклізмів свого часу. Усі пертурбації на світанку нового XX-го століття сприймалися ними здебільшого крізь призму непорушного державного ладу, родинного маєстату, затишку, а також цілком зрозумілого панського егоїзму. «Ввечері їздив до Петерґофу, був зі своїми, затишно. Добрі вістки з війни, — нотував поет А. Блок у щоденнику 1914-го року. — Бомбардують комерційні порти. Я знову п'яний». Згодом ця «захисна» реакція інфантильного організму, що нею, як вважають біографи А. Блока, поет рятувався від тривожних чуток і «незручних» для психіки подій, перетворилась на «цинічну», як дейкували, рису його характеру. Мовляв, почувши про революцію, А. Блок одразу ж подався додому спати. От лишень при цьому не уточнюється, що перед тим він, як завжди, напився.

Прочунявши з «революційного» запою і захвату, декаденти всіх мастей прославляли і славословили «народний» бунт в надії, що не будуть ним знищені на пню. Але «революційна» історія без їхньої сумнівної допомоги формувала власні леґенди й міти, оскільки так уже влаштована людська пам'ять, що будь-яка історична подія на кшталт чи то повстання на броненосці «Потьомкін», а чи на крейсері «Очаков» у пізніших казках і переказах опливає підталим морозивом сюжетів, редаґованих радянським аґіпропом в численних «революційних» апокрифах. Чию «рятівну комбінацію тут-таки, на місці довелося розвинути, доповнити побутовими деталями й новими подробицями повстання моряків у 1905 році, що вислизнули від Істпарту», як це зробили в романі «Золоте теля» І. Ільфа і Є. Петрова ледь не викриті авантюристи — «діти лейтенанта Шмідта» — в особі Остапа Бендера і Шури Балаганова, які випадково зустрілися в кабінеті голови провінційного виконкому. При цьому Балаганов «доволі пристойно, хоча монотонно, переказав зміст масової брошури „Заколот на „Очакові“», а молочний «брат» Бендер «прикрашав його сухий виклад деталями настільки живописними, що голова, який почав було вже заспокоюватись, знову нашорошив вуха».

Відтак у перші ж місяці після Жовтневого перевороту більшовиків стали створюватися зовсім нові умови для побутування «нової» літератури. Страх більшовицького терору впливав на неї цілком «творчо», заповідаючи нові теми, сюжетику, жанр, вибір і становище героїв, мову й т. ін. Зрозуміло, що це виховувало також письменника нового типу, в тому числі зі старих кадрів. «Виснажений останнім зусиллям Синицький відкинувся на спинку стільця й заплющив очі, — знову згадується при цьому „Золоте теля“. — Йому було вже сімдесят років. П'ятдесят з них він складав ребуси, шаради, загадкові картинки й шарадоїди. Але ніколи ще поважному ребуснику не було так важко працювати, як зараз. Він відстав від життя, був невігласом у політиці, молоді конкуренти легко його перемагали. Вони приносили до редакції задачі з такою чудовою ідеологічною установкою, що старий, читаючи, заздрісно плакав. Годі було й гнатися за такою, наприклад, задачею: „На трьох станціях Воробйове, Грачове та Дроздове була рівна кількість службовців. На станції Дроздове було комсомольців у шість разів менше, ніж на двох інших, разом узятих, а на станції Воробйове партійців було на 12 осіб більше, ніж на станції Грачове. Але на цій останній безпартійних було на 6 осіб більше, ніж на перших двох. Скільки службовців було на кожній станції і який був там партійний та комсомольський прошарок?“»

Скринник. Художник Б. Кустодієв. 1918 рік

Таким чином, за умови величезного соціяльного, а незабаром і просто політичного тиску література шукала можливости вижити, рятуючись від страху новизни і руху, рятуючись від ідеологічного зчавлювання. Але іноді соціяльний прес змінював профіль і силу тиску, і тоді виступаючі його частини давили до кінця, до знищення, натомість інші мали прозурки і западини, куди вільно було сховатися. Пошуки таких соціяльних ніш вимагали від літератури підвищеної і безперестанної енергії. Хтось рятувався, тікаючи в перекладацтво, як В. Свідзінський, але багато хто, вписуючись у пролеткультівський канон, застигав без руху, творячи виключно «радянське», відтворене багато разів у тому самому вигляді колись романтичного «морозива», скам’янілого на фекалії соцреалізму.

Осип Мандельштам і Рюрік Івнєв. Харків, 1919 рік

Щодо природи страху в 1920—30-их роках найбільше теоретизував оберіут Леонід Ліпавський. Опальний автор, відрахований з університету за небажання засудити свого вчителя, висланого з Росії в 1922 р. філософа М. Лоського і звільнений з Держвидаву за дружбу з Даниїлом Хармсом та іншими веселими неформалами з літературного братства ОБЕРІУ (Об’єднання реального мистецтва). Палкий клясифікатор усього «нерадянського» у жахливо радянському житті 1930-их років: любови, ненависти, страху та інших ідеологічно несерйозних явищ. Нарешті, просто несхожий на типового громадянина