Читати книгу - "Крижана принцеса"

— Ми допоможемо прибрати. Але спершу я не відмовилася б від кави. Будеш?

Вони пили каву й розмовляли, наче давні друзі. Своїм ставленням до дітей Патрик здобув її прихильність, і обожнення в очах Емми, коли та крутилася коло Патрика, підтвердило, що Анна не помилялася. Коли Еріка із заспаними очима годиною пізніше прийшла до них, Анна вже встигла розпитати Патрика про все, починаючи від розміру його ноги й закінчуючи тим, чому він розлучився. Коли Патрикові вже настав час іти, дівчата запротестували, і Адріан залюбки приєднався б до них, якби не заснув після такого насиченого ранку.

Щойно автомобіль Патрика від’їхав, Анна обернулася до Еріки й подивилася на неї широко розплющеними очима.

— Бо-оже, він просто мрія тещі. Він часом не має молодшого брата?

Еріка лише щасливо всміхнулася.

Патрик кілька годин перепочив і взявся до виконання завдання, з яким йому кортіло впоратися якнайшвидше й через яке він не зміг заснути вночі. Інколи в роботі поліцейського були такі завдання, яких хотілося б уникнути. Патрик знав розгадку одного з двох убивств, однак ця думка його не втішала.

Він повільно поїхав від Сельвіка до центру. Йому хотілося розтягнути цю подорож якомога довше, але їхати було недалеко, і Патрик опинився на потрібному місці раніше, ніж очікував. Він поставив автомобіль на стоянці біля крамниці й звідти подався пішки. Будинок розташовувався на вулиці, що вела вниз до морських будиночків. Це був чудовий старий будинок, який зараз мав дуже занедбаний вигляд. Патрик глибоко вдихнув і постукав кулаками об дерево — до нього вмить повернулася професійна рівновага. Зараз немає місця жодним особистим почуттям. Він поліцейський, а тому мав виконувати свою роботу, незважаючи на те, що відчуває. Він постукав у двері.

Вера відчинила майже одразу. Вона спантеличено подивилася на Патрика й хутко зробила крок назад, коли той попросив дозволу увійти. Вона першою попростувала до кухні, і вони сіли за кухонним столом. Патрика здивувало те, що Вера навіть не запитала його, навіщо він прийшов, — імовірно, вона вже знала. У будь-якому разі він змушений був знайти належний спосіб розповісти те, з чим прийшов, і зробити це якомога м’якше.

Вона спокійно дивилася на нього, і Патрик побачив під її очима синці — знак горя через смерть сина. На столі лежав старий фотоальбом, і Патрик припускав, що в ньому розміщені дитячі фотографії Андерса. Завітати до матері, чий син помер кілька днів тому, було непросто, але Патрикові знову довелося відігнати геть свої особисті почуття, аби зосередитися на робочих обов’язках. Він мав дізнатися правду про смерть Андерса.

— Веро, востаннє ми бачилися через дуже сумні обставини, і я дійсно співчуваю тобі.

Вона лише кивнула у відповідь і чекала, доки він промовить далі:

— Я знаю, як тобі важко, але дізнатися, що сталося з Андерсом, — моя робота. Сподіваюся, ти розумієш це.

Патрик говорив повільно й зрозуміло, немов розмовляв із дитиною. Він не знав, чому, але йому було важливо, аби Вера зрозуміла, що саме він має на увазі.

— Ми розслідуємо смерть Андерса як убивство й навіть відшукали зв’язок з убивством Александри Війкнер — жінки, з якою він мав стосунки. Ми не знайшли жодних слідів убивці, а також не змогли точно визначити, як саме вбили Андерса. Якщо казати щиро, для нас це складна головоломка, і жоден із моїх колег так і не зміг віднайти логічне пояснення того, як усе це сталося. Але потім я знайшов це вдома в Андерса.

Патрик поклав на стіл перед Верою фотографію аркуша з блокнота Андерса. Її охопив подив, і вона дивилася то на текст, то на Патрика. Вера взяла аркуш до рук і перевернула його. Опісля провела рукою по літерах і зі спантеличеним виразом обличчя знову поклала його на стіл.

— Де ти знайшов його?

Її голос був пройнятий смутком.

— В Андерса вдома. Ти здивована, бо забрала останній примірник цього листа, чи не так?

Вона кивнула. Патрик промовив:

— Так і є насправді. Але я знайшов блокнот, у якому Андерс писав цього листа, і коли він натискав ручкою, залишалися сліди на наступній сторінці. Ось це нам і вдалося виявити.

Вера всміхнулася.

— Звісно ж, про це я навіть не подумала. Так кмітливо.

— Гадаю, я знаю, що відбулося, але охоче послухаю твою версію.

Вона мацала пальцями аркуш, неначе текст був написаний шрифтом Брайля. Вера глибоко зітхнула, а потім узялася виконувати люб’язне й зрозуміле прохання Патрика:

— Я прийшла до Андерса додому, як завжди, принесла йому їжу. Двері були відчинені, хоча зазвичай він їх замикав, тому я спочатку почала його гукати, а потім увійшла до кімнати. Там було тихо й спокійно. Я побачила його одразу ж. На мить мені здалося, що моє серце зупинилося. Певно, так і було. Моє серце майже перестало битися й затихло. Андерс трохи хитався з боку в бік. Так, немов задував вітер, хоча цього не могло бути.

— Чому ти не викликала поліцію? Чи швидку допомогу?

Вона знизала плечима.

— Не знаю. Мені кортіло підбігти й у будь-який спосіб зняти його звідти, але коли я зайшла до вітальні, то зрозуміла, що вже запізно. Мій хлопчик був мертвий.

Уперше її голос пройняв легкий дрож, але зараз же Вера спокійно промовила:

— Я знайшла цей лист у кухні. Ти знаєш, що там було написано. Він не хотів жити. Життя для нього було постійним стражданням, і він утратив усі сили, щоб боротися з ним. У нього не залишилося жодної причини жити. Я сиділа в кухні одну-дві години, не знаю достеменно. Умить я поклала лист у сумку, а потім мені залишилося тільки перенести стілець, на який він ставав, з вітальні до кухні.

— Але навіщо, Веро? Навіщо? Чого ти хотіла цим домогтися?

Вона прикипіла поглядом до однієї точки, але її руки злегка тремтіли, і Патрик розумів, що її зовнішній спокій був удаваним. Він навіть уявити не міг, яким жахіттям для матері було бачити свого сина, який висить із блакитними витріщеними очима під стелею. Навіть йому було важко дивитися на Андерса; імовірно, ця моторошна картина ввижатиметься їй до кінця життя.

— Я хотіла позбавити його приниження. Люди завжди зневажливо дивилися на нього. Вони тицяли на нього пальцями й сміялися. Затуляли носа, коли він проходив повз, і вважали себе вищими за нього. Що люди сказали б,