Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Згадався чомусь колишній січовий екзарх Михай Тукальський, який, будучи людиною набожною, наказував йому ніколи не впадати в крайнощі, оскільки що занадто, то не здорово... Одразу ж по тому спливли у пам'яті, як пострілом підкинуті, докори Михаєвого сина Йосипа в Чигирині: «Ви з паном гетьманом, іншими чільцями та товариством черкасів, як і Костка Наперський, поклавши багато життів, не принесли тамошньому людові облегши і в Фландрії, і в Піренеях козацькою поміччю, ставши в лави Бурбонів, ні баскам, ні фландрійцям не допомогли вивільнитися від під'яремства поневолювачів-мордирців, а тим часом їх доля — під іспанцями, як і шотландців та ірландців під бриттами, тверців, псковитян, новгородців, ярославців — під московитами, а гаїв-вірменів, балканців і різних арапів під турчином, як і наша — в поневоленні і Польщею, і Москвою, і турчином... Волелюбці-козаки під вашим керунком, доводжу тобі, мосьпане, допомогли одним інквізиторам перемогти других, а не гнобленим звільнитися від неволі гнобителів. Я те вже казав панові Богданові, то й тобі, бачу, потрібно те повторити. Гріх то ваш, а не лицарство! Гріх, коли патжити в докоренність!» — аж насупився отець Йосип в злобивості. Він, Йосип, бачив оті події з якогось надсвіту, згори, по-своєму. «А так, з надсвіту»,— сказав про себе Сірко і глянув на пізньоосіннє поблякле та набурмосене небо, гамуючи в собі щемкі думки...

Повільно і сторожко того року остуджувала осінь вітрами землю для приходу зими. І нарешті, як велика родина Гудима і Гнат з Лайзою закрилися в напалених хатах, прийшла й вона. Спершу ніби привітно, щоб вжарт налякати людей, навіть черед та табунів із пасовиськ не зігнавши, та згодом переінакшилася, сховала сонце і стала суворою та владною. Оболоками-хмарами, вітрами-завіями, морозами лютими вістила посполитим і свою безжальність, і суворість. Грундалі-рукомесники, лабзи-жебраки, подорожники і викітці поспішали сховатися від неї в оселі, в бурдюги, в тісноти.

Однієї ночі, пославши килимом собі під крижані ноги сніжну повстину на примерзлу землю-матінку, зима заявила про себе вже як господиня. Снігу спершу було небагато, бо сипала його м'яким, як пух, висівом, але через якийсь час докинула, поки й не навергла хугами-метелицями цілі гори. Скоцюрблені дерева сумирно відійшли до сну. Була і людям радість, бо снігами відгороджувала зима від них людоловів і гуртоправів, зменшувала пожежі і припиняла бойовища.

Сірко, як наступила зима, часто відвідував Гната і боявся зізнатися йому, що заздрив і його молодості, і одруженню, і подружній любові в хаті, що все менше дзвеніла порожністю і все більше впорядковувалася. Новопобранці були невтомними в опорядкуванні свого затишку.

Невбарі Гудим із синами та зятями стали відомими не лише на всю Артемівку, а й у Мерефі, Боровій, Балках та Змієві. Задахована черепицею їх кузня стала дзвонити в чотири молоти від розвидня до стемніння. І якщо Гнат із Лавром мусили прокидати собі путівці в снігу від обійстя до річки і шляху, то в Гудимовому дворі те робилося лише до стайні, бо й до двору, і до колиби-хати, і до річки путівці протоптували та просанювали і ранками, і в обіди, і вечорами замовники. Спішив додос Гудим, як слівний чоловік, відробити людям за толоку і заробити щось на прожиток великої родини, на утримання коней і обстаткування дворища.

Сірко все більше переключався на власну господарку, хоч і була та в добротному стані, доглянута побратимом Артемом, Сабрі та їхніми трудівницями-дружинами...

Різдвяні свята, що, врешті, надходили по Введенню Богоматері, Зачаттю, Катерині, Андрієві, Варварі, Саві, Миколі та Анні, нежданно принесли і в особисто-інтимне Сіркове життя зміни, змішавши і втіху, і чорний біль у щось нескінченне і вже багатолітнє, бо перервали піст тіла і статі, на що він вже й не сподівався.

Спав він в ізольованій комірчині на розкішному просторому ліжку під грубою, що відділяла собою комірку Софії і палилася з коридорчика. Отож одного передріздвяного вечора він, як звичайно, ліг на перину і чимало часу не міг заснути. Лежав і перебирав у пам'яті всяку всячину, думки крутилися то коло синів, то коло подій у Вінниці, Меджибожі, Шаргороді, Січі та в обводі Великоло Лугу.

— ...Іванцю!.. Іванку!.. Муже мій!..— почув він раптом у пітьмі шепіт Софії, не вірячи собі.— Чи дозволиш мені, жоні твоїй, побути в твоєму ліжку? — близився, як привид, той голос.

— Це ти, Софо? Ради Бога, ходи, чом би ж не дозволив?— посунувся він, не ймучи собі віри.

— Почула голос Пресвятої Богородиці, муже мій,— шептала дружина, навпомацки влягаючись поряд з ним.— З'явилась мені ще в ніч святого Зачаття і звеліла...— затряслася раптом в покайному плачі, тулячись, ніби в якомусь переляці, пишним і розігрітим тілом до нього.

— Бог з тобою, жоно! Що вона звеліла? Вгомонись, не плач! Що звеліла тобі Богородиця? — взяв у долоні полапцем Софіїне лице Сірко.— Що звеліла?! Кажи, що?

— І дванадцять апостолів веліли, щоби зачалася від мужа свого! Від тебе, Іванку-у-у,— обхопила його руками, накривши всього собою.— А-по-с-то-ли-и ще,— захлиналася Софія,— велі-ли-и коси розплести і льо-люню зняти, як давно колись, то вчиню по їхній волі-і,— взялася вона гарячково-проворно знімати сорочку, а знявши, шаленіла, задушувала його, втрачаючи й сама притомність.

Як лише не вгамовував Сірко нападну і хворобливо-щемну жадливість жони, як і її стрясливості, захлини та плачі, поки під ранок, вхоркана, знесилена та знеможена геть, вона заснула. Заснула, правда, взявши від нього обіцянку, що поїдуть на Різдво вдвох у мереф'янський храм на молебень, подякувати Богородиці та апостолам за їхню пораду. Поїдуть не санно, а неодмінно вершниками, Велесом і Шайтаном...

Та недовго був лад між мужем і жоною. Десь