Читати книгу - "Звичайна вдячність"

Пообідали ми бутербродами з ковбасою, потім пішли до нашої кімнати. Причепурилися — все, як наказав тато. Якби мама була вдома, довелося б іще й у ванній покиснути, але за цих умов я вирішив, що вмитися, причесати волосся й одягнути чисту сорочку з краваткою буде достатньо.

Саме в’язав Джейкові краватку, коли задзвонив телефон. Я пішов у коридор і підняв слухавку. Офіцер Клів Блейк, з яким ми познайомилися, коли забирали Гаса з в’язниці після бійки з Моррісом Інґдалом, питав, де тато.

— Його немає.

— А мати?

— Її також нема. Щось трапилося?

— Синку, ми затримали вашого друга, Гаса. Причина затримання — спроба нападу. Він побився з одним із наших працівників.

— Доулом?

— Саме так. Він просив мене зателефонувати твоєму татові і переказати це.

— Ми можемо його забрати?

— Боюсь, що ні, принаймні не зараз. Він погостює в нас до засідання суду, що відбудеться в понеділок. Передай це батькові!

— Обов’язково, сер. Передам.

Я поклав слухавку. Джейк запитав:

— Що трапилося?

— Гас побив Доула.

— Прекрасно!

— Еге ж, але він у в’язниці.

— Він уже не раз був у в’язниці.

— Гас не закінчив копати могилу для Аріель.

— Хтось інший докопає.

— Можливо, проте я не хочу, щоб це робив абихто. Я хочу, щоб це зробив Гас.

— Що робитимемо?

Я трішки подумав:

— Ми його звідти витягнемо.

Гасів «Індіан» стояв біля крамнички. Оскільки татів друг був у в’язниці, я подумав, що, найімовірніше, він вистежив Доула і накинувся на сержанта в Голдерсона. Ми з Джейком пішли далі, поки не наблизилися до поліцейського відділка, що стояв по той бік міської площі.

— Що ми с-с-скажемо?

— Не хвилюйся, розмову вестиму я.

— Можливо, н-н-нам не варто в це л-л-лізти?

— То чекай надворі. Я про все подбаю.

— Ні, я й-й-йду з тобою.

Я не нервувався, мене переповнювали злість та відчай. А от із братом усе було інакше: він пішов, бо я пішов. В’язниця. Джейкові геть не хотілося туди заходити, але, попри все, він зважився. Мені знову спало на думку, скільки ж у цьому хлопчині сили, про яку люди, що чули лише його заїкання, і не здогадувалися.

У кімнатці сиділо двоє. Один із них — сержант Блейк, з ним я щойно мав телефонну розмову, другий — Доул. Доул був одягнений у повсякденний одяг: широкі штани та квітчаста жовта гавайка. Під правим оком чорнів великий синець. Розпухлою губою він сьорбав із пляшечки «Колу». Ані слова не писнув, лише пильно нас роздивлявся.

— Прийшли поговорити з Гасом? — запитав сержант Блейк.

Коли ми зайшли, він саме прикріплював папірці до дошки оголошень, що висіла на стіні позаду центрального стола. У руках тримав кілька аркушів із портретами осіб, які розшукуються.

— Не зовсім, сер, — промовив я, наблизившись до столу. — Є одна важлива справа, яку Гасові потрібно зробити.

— Доведеться зачекати до понеділка.

— Це не може чекати. Він має зробити ту справу просто зараз.

Сержант Блейк поклав папірці на стіл:

— Тебе ж звуть Френком? Френку, а що ж то за така важлива справа?

— Гас копав могилу моїй сестрі, проте не довів справу до кінця.

— Це важливо, — зазначив сержант. — Ось що я вам скажу, хлопці. Я зателефоную Ллойду Арвіну. Він відповідальний за справи на цвинтарі. Упевнений, він знайде когось, аби довести все до пуття.

— Я не хочу когось, сер. Я хочу Гаса.

Стілець, на якому сидів Доул, зачовгав по підлозі. Я зиркнув у його бік, Доул ліниво ковтав «Колу» — мабуть, насолоджувався сценкою, що розігрувалась у нього перед очима.

— Хлопці, послухайте. Нічого не можу зараз удіяти, — пояснив сержант Блейк. — Мені шкода.