Читати книгу - "Вовк-тотем"

Чень Чжень похопився, витягнув решту цукерок і віддав їх усі Ґасмаа. Вона, продовжуючи сміятись, розкрила одну з них і поклала собі до рота.

На місці ловів стало спекотно: пішла пара від вовчих трупів, кінських тіл, із собачих пащ та від розпашілих тіл людей. Люди, розділившись на родини, як маленькі мисливські одиниці, білували вовків. Трофеї розділили чітко за традиційними правилами степу, тому жодних суперечок не виникало. Професійна пам’ять у скотарів дуже гарна — вони добре пам’ятали, чий собака загриз якого вовка і який мисливець кого заарканив, тож помилок бути не могло. Непорозуміння виникло тільки з приводу одного вовка, якого заарканили відразу двоє мисливців, однак Біліґ роз’язав проблему дуже швидко:

— Продасте шкуру, купите горілки й вип’єте по половині.

Ті мисливці й скотарі, яким шкури не випадали, захоплено спостерігали за тим, як інші білують вовків, і теревенили про кожне опудало та про собак з інших родин. Адже гарний собака шкуру здобуде без браку, а лінивий собака її попсує так, що самі дірки будуть.

Родини, які здобули шкір найбільше, голосно запрошували всіх до себе в гості випити горілки, адже в степу прийнято, щоб кожний учасник ловів, так чи інакше, щось для себе отримав.

Поступово на загінному майданчику все заспокоїлося й люди розташувалися там відпочити.

Під час ловів найбільш складно доводиться жінкам. Більшість із них узялися лікувати свої рани й замотувати переломи своїм собакам. Чоловіки використовують собак тільки під час ловів, а жінки покладаються на них щодня під час нічних варт. Крім того, кожного собаку змалечку вигодовують саме жінки, мов своїх дітей, тому коли собаку поранено або він помирає, для жінок — це великий біль. Декілька собак, яких було вбито під час бою, все ще лежали на своїх місцях — адже в степу вважають, що місце, на якому помре мисливський собака, це місце, звідки його душа піде до Тенґера, а виконають відповідну процедуру, як не дивно, найзапекліші собачі вороги — степові вовки. Біліґ сказав:

— Це — справедливо, адже собаки повинні бути вдячні вовкам. Якби в степу не було вовків, скотарям непотрібно було б залишати так багато м’яса, щоб прогодувати так багато собак і їх би ще цуценятами кидали до Тенґера.

Тепер собаки, які загинули, тихо лежали на полі бою. Жоден степовий монгол не звернув уваги на їхнє красиве й товсте хутро. У степу собака — це й бойовий друг людини, і щирий друг, і «товариш в обов’язку». Адже життя степовиків залежить від двох основних галузей виробництва — мисливства й скотарства, і в обох цих випадках не обійтися без собаки. Тому собака як «знаряддя виробництва» й охоронець отар тут ще важливіший, ніж віл для селянина з Великої китайської рівнини. До того ж собака набагато краще розуміє людину, ніж віл, тому для степовиків, яким доводиться тривалий час перебувати в диких безлюдних місцях, він стає духовним супутником, з яким можна поділитися своїми почуттями і без якого не можна обійтися.

На широких просторах монгольського степу людей мало, тож там буває дуже небезпечно, і степові собаки тоді можуть відіграти надзвичайну роль у порятунку свого господаря. Ґасмаа, наприклад, не стомлюється розповідати про те, як Бар одного разу врятував їй життя. Це сталося однієї глибокої осені. Одного разу вона викинула надвір золу, попередньо заливши її водою, щоб затушити, але не помітила, що один кавалочок овечого кізяка таки не затух. Того дня віяв різкий північно-західний вітер, який невдовзі розніс іскорки вогню на суху траву перед юртою, і вона дуже швидко зайнялася. На той час удома були тільки Ґасмаа, старенька мати й діти. Ґасмаа щось шила в юрті, анітрохи не підозрюючи, що коїться надворі. Раптом вона почула, що Бар скажено гавкає й шкребеться в двері. Кинувшись до дверей, вона побачила, що вогонь уже поширився кроків на двісті від гною, розігнавшись у ширину більше, ніж на десять кроків, а перед ним — зимове пасовище іншої бригади, висока й щільна трава на якому була для вогню жирненькою поживою, і якби воно загорілося, вже ніхто б тієї пожежі не зупинив, а більшість худоби всього колгоспу, якщо не погоріла б чи покалічилась в огні, то все одно не пережила б зими без сіна, а її особисто покарали б за це й посадили в тюрму. Тож Бар дуже вчасно повідомив її і вона встигла скористатися тим часом, дорожчим навіть за життя, щоб загасити пожежу — вона витягла великий шматок повсті, намочила його, потім сама загорнулася в нього й почала кататися по вогню, прибиваючи його, а під кінець протягла повсть по всій території, щоб придавити залишки полум’я. Так їй удалося загасити пожежу на самих підступах до високої трави. Відтак Ґасмаа не раз казала, що якби не Бар, її самої уже б не було.

Ґасмаа також розповідала хлопцям, що чоловіки в степу дуже жадібні до випивки, і коли часом хтось п’яний поїде верхи, то може впасти з коня й тоді обов’язково замерзне в снігу. Однак не помирають ті, хто бере в такому випадку з собою собаку. Собака біжить тоді додому й тягне за полу плаща господиню, кличучи таким чином людей рятувати господаря із замету. Тож в Орхонському степу в кожній родині є свій собака-рятівник, і в кожній юрті є чоловіки й жінки, врятовані собаками.

Тому в степу люди вважають чорною невдячністю й тяжким гріхом убивати собак, їсти собачатину чи спати на собачому хутрі. Саме тому степовики й відчувають антипатію до селян-заробітчан та ханьців, які так чинять.

Старий Біліґ колись розповідав, що в давнину ханьські солдати, як тільки потрапляли в степ, починали масово вбивати собак і їсти собачатину, чим дуже дратували кочовиків, і ті один за одним починали виявляти спротив. І тепер часто траплялися